Любов, яка знайшлася посеред снігу. Історія на вечір

На центральну диспетчерську ДСНС надійшло повідомлення: у лісі біля віддаленого села в заметі застрягла карета швидкої допомоги. Усередині – жінка на останньому місяці вагітності, її рідна сестра і фельдшер. Вони прямували до пологового будинку в райцентрі, але снігова пастка стала на заваді. Дорога туди пролягала між полями, де вітер зносив кучугури просто на шлях, і що далі вглиб – то більше зникала надія.

Сергій, водій рятувального підрозділу, почувши адресу, одразу зрозумів: буде непросто. Він був родом із цих місць і знав кожен яр, кожен поворот між старими соснами. Дорога – вузька, складна, і навіть для позашляховика – виклик. Але він не роздумував ні секунди. Зібрав команду, запустив двигун і, зціпивши зуби, повів техніку в боротьбу зі стихією.

Шлях був справжнім випробуванням. Їхній автомобіль буксував, сніг засипав фари, а вітер вив під дахом, ніби сам ліс намагався їх зупинити. Довелося вийти кілька разів, щоб вручну розчищати ділянки, де навіть техніка безсила. Хлопці мерзли, але ніхто не нарікав – бо там, у заметі, чекали люди, чекала дитина, яка ще навіть не з’явилась на світ.

Через півтори години тяжкого шляху, засипаного по саме скло, вони дісталися до місця. Карета швидкої стояла, похилена на бік, майже повністю засипана снігом. Водій швидкої безсило дивився в далечінь, а фельдшер намагалася заспокоїти породіллю. Сергій першим підбіг до машини, відкрив двері, і саме в цю мить усе змінилося. Зсередини на нього подивилися очі – глибокі, темні, з блиском сліз і надії водночас. Це була Олена, сестра породіллі. Вона тримала за руку свою сестру і намагалася її заспокоїти.

– Ми вас чекали… – прошепотіла вона.

Сергій не зміг відповісти. Уперше в житті його зброєю стала не сила рук і не вміння керувати технікою, а мовчання. Він просто кивнув, і цього було достатньо, щоб Олена зрозуміла – тепер усе буде добре.

Сергій першим підбіг до машини, відкрив двері, і саме в цю мить усе змінилося. Зсередини на нього подивилися очі – глибокі, темні, з блиском сліз і надії водночас.

Рятувальники діяли швидко: прикріпили троси, обкопали машину, за допомогою спецтехніки витягли швидку з пастки. А потім супроводили її до лікарні, не покидаючи ні на мить.

Сергій вів свій всюдихід попереду, розчищаючи шлях, як міг. А в дзеркалі заднього виду знову і знову ловив її погляд – той самий, що пробив його крізь лід і сталь буднів.

… Дитина народилася тієї ж ночі. Дівчинка. Здоровенька. Вже тоді в палаті, куди Сергій зазирнув з букетом білих тюльпанів, він побачив Олену. Вона усміхнулась – вперше по-справжньому. А він лиш прошепотів:

– Це було не випадково.

Вона мовчки підійшла, взяла його руку. Її долоня тремтіла, але тепло було справжнє. Погляди зустрілись. І все інше зникло – були тільки вони. Без зайвих слів, без обіцянок, але з відчуттям, що життя дало їм шанс…

Уже на п’ятий день сестру Олени з малечею виписали. Але Сергій не втратив жодної нагоди навідатися: то привіз дитячу ковдрочку, то баночку меду з власної пасіки, то казку, яку написав сам для новонародженої. Він не поспішав. А вона чекала. Вони часто зустрічались уже вдома, на подвір’ї сестри: він – у формі, вона – з племінницею на руках. Люди посміхалися їм навздогін, а сусіди почали шепотіти: «Он як воно буває – любов посеред снігу знайшлася!».

…Одного вечора, коли захід сонця забарвив небо в рожево-брунатні відтінки, Сергій підійшов до неї знову. Олена тримала племінницю на руках, мов найдорожчий скарб. А він, мовчки, торкнувся пальчика немовляти й сказав:

– Ти знаєш, я завжди буду поряд. Якщо дозволиш.

Очі Олени знову стали вологими. Але тепер – від щастя.

Їхня історія почалася зі снігової бурі. А продовжилась – у теплі рук, які більше не хотіли відпускати одне одного. У волинських лісах, серед тиші і білого безкраю, народилась нова сім’я.

Бо іноді любов приходить тоді, коли ти її не чекаєш. І саме тому вона – справжня.

Зореслав СТОЖАР.