«Я – сніжинка!»
Щастя, знайдене в снігах. Історія на вечір
Для маленької Зої зима пахла мандаринками, ялинками, шоколадом, материним і батьковим сміхом. А деревця і кущики, вбрані у білі снігові льолі, були схожі на наречених. Якось дівчатко, коли батьки переглядали свої весільні фотографії, серйозно мовило: – А я хочу, щоб моє весілля було взимку! – Сонечко, взимку холодно. І квітів нема, – сміючись, відповіла мама. – Я – сніжинка! – тупнула ніжкою доня і побігла до вікна
М’якенькими білими лапками ступав холодним жовтим листям перший сніг. Несмілива завірюха починала білий танець під тьмяними софітами ліхтарів. Дівчинка зачаровано дивилася на народження зими…
З Ігорем Зоя зустрілася на вечірці у подруги-одногрупниці Ліди. Здавалося, поруч сиділо не двоє донедавна незнайомих людей, а близькі родичі. Обоє синьоокі, біляві, вродливі. Доля-невидимка милувалася ними і сумувала водночас. Вона ж бо знає те, що непідвладне людям, – майбутнє.
Весілля Ігоря і Зої відгуляли взимку. Швидко пролетіло чотири роки подружнього життя. І тепер вони чекали первістка. Лікарі сказали: буде дівчинка.
– Назвемо Сніжанкою. Ти не проти? – запитала в чоловіка.
Ігор у відповідь поцілував дружину.
Маленька народилася здоровою, а Зоя після пологів почувала себе зле. Жила від лікарні – до лікарні.
Доня тягнула рученята до тата, усміхалася, але він завжди поспішав. Винувато пояснював: мушу багато працювати. Зоїне серце, коли чоловік наспіх цілував її і Сніжанку, починало шалено й тривожно битися…
Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліді було трохи некомфортно. Зоя нічого не помічала. У неї були зовсім інші клопоти.
Через тиждень після того, як відсвяткували два рочки Сніжанки, Ігор прийшов додому раніше, ніж зазвичай.
– Зою, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від аліментів, але не можу більше жити з тобою. Ти була часто в лікарні, я відвик від тебе як від… жінки.
– Хто вона? – чужим хриплуватим голосом запитала Зоя.
– Ліда.
Зоя не влаштовувала сцени. Він щось запитував – вона відповідала. Що саме – так і не може тепер згадати. А Сніжанка ховалася то за тата, то за маму. Сміялася. І щось щебетала, щебетала…
Аж коли Ігор зачинив за собою двері, стало невимовно боляче. Навіть фізичний біль не був таким нестерпним. Ліда, подруга!..
