5 днів побачень за 7 років таборів

З бібліотеки – на весілля

На початку 1950-х «Академка» (бібліотека ім. В. Вернадського) була в Києві найліпшим місцем для навчання. Студентів і аспірантів набивалося стільки, що раз на дві години великі вікна відчиняли навіть посеред зими і всіх із читальних залів виганяли на коридори. Тут знайомилися й закохувалися.

Якось серед аспірантів Інституту літератури з'явився новачок. Киянка Леоніда Терещенко, давня завсідниця «Академки» і аспірантка Інституту будівельної механіки, не звернула на нього уваги. Хлопець як хлопець. Бідно вбраний. Високе чоло. Темне волосся, зачесане назад. Худорлявий. Рекомендувався Іваном Світличним. Час від часу перетиналися у бібліотечних коридорах.

«Минув деякий час. Якось, сидячи на лекції, я, замість формул на дошці, побачила… Івана, його образ виник десь із підсвідомости, а потім почав виринати дедалі частіше», – пригадувала Леоніда у книжці «Доброокий: спогади про Івана Світличного» .

Після бібліотеки вони бігли в театри, кіно, на концерти. Він проводжав до зупинки трамвая, що відвозив її додому, на Поділ. Світличний мешкав тоді на Костьольній, в аспірантському гуртожитку. До переїзду в Київ із відзнакою закінчив факультет української філології в Харківському університеті. Льоля ж випустилася з Будівельного інституту. Вони, здавалося, були з різних світів. Та за рік вирішили створити спільний. Весілля, однак, відклали, бо помер батько нареченого.

У січні 1956-го Льоля з дивним посагом прямувала на власне весілля до Половинкиного – рідного Іванового села. Він чекав на неї вже там.

«Аспірантський термін у Івана минув і треба було, отже, виселятися з гуртожитку, а він, як завжди і всюди, обростав книжками, тож до Половинкиного я везла оригінальний «посаг» – два мішки з його книжками, які насилу дотягла до поїзда», – пригадувала Льоля...

Чотири роки молоді жили у кімнаті – колишній келії Фролівського монастиря. Шестеро на 14 квадратах разом із мамою Леоніди та братовою родиною. Спали на книжках. Іван працював молодшим науковим співробітником в Інституті літератури, а згодом – у журналі «Дніпро». Льоля – в Будівельному інституті.

«Голуб'ятня» на Уманській

1960-го Світличні нарешті отримали квартиру. Невеличку, але з кухнею, всіма вигодами. Свою. На п’ятому поверсі. З Фролівської на Уманську переїжджали з однією валізою і вантажівкою книжок.

Квартиру, що стала центром літературно-культурного життя столиці, Василь Стус назвав «голуб’ятнею». Тут поети читали вірші. Тут точилися дискусії. Сюди Іван Драч, Ліна Костенко, Ігор Калинець, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Іван Дзюба приходили на посиденьки. Льоля підгодовувала усім, чим мала. Іван давав літературні поради і книжки зі своєї найкращої в Києві бібліотеки. «Вусатий естет», так його називав Симоненко, «вусате сонечко» – так прозвав Стус.

31 серпня 1965 року до Світличних прийшли з обшуком. Всю квартиру перетрясли... Того року Івана арештували просто в поїзді. Льолю викликали на допити. «Мій чоловік – убивця, гвалтівник чи чого ви його заарештували?», – питала вона слідчих, намагаючись довести ситуацію до абсурду. Ліна Костенко збирала підписи, щоб Світличного звільнили. Вранці 30 квітня 1966-го Льолю запросили до голови КДБ і той повідомив, що Івана звільняють як «социально неопасного».

Із часу звільнення, Світличний став забороненим. Його перестали друкувати. Він перекладав і друкувався під чужими іменами. А в січні 1972-го його арештовують вдруге. Інкримінують, як і попереднього разу, 62-у статтю Кримінального кодексу – антирадянська агітація і пропаганда.

Через рік на закритому суді Світличному виголосили вирок: 12 років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років – заслання).

Після трьох голодівок став важити 44 кілограми…

У середині липня 1973 року Івана етапом відправили до таборів на Уралі. Льоля щоп'ять днів писала йому листи. На кожному ставила номер, щоб контролювати – дійшов чи ні. Іван писав двічі на місяць. Довгі-довгі листи. Бувало, і по 20 сторінок.

У вересні 1973-го Льоля поїхала на побачення до Івана. Не бачилися з моменту арешту – від січня 1972-го. Довго добиралася. Хотілося наговоритись, але вони розуміли, що їх і стіни слухають. Льоля намащувала маслом хліб – і шпильками для волосся писали по маслу одне одному найпотаємніше. Після побачення на Льолю чекав принизливий обшук. Роздерли спідницю. Відірвали підошви від взуття.

1974-го Іван весь рік витримував тривалі голодівки. У жовтні, на 56-й день голодування, Світличного етапом відправили з табору. 10 листопада Івана привезли не в Казань, а до Києва. Він важив 44 кілограми (перед ув'язненням його вага була 70). 22 листопада Світличним дозволили загальне побачення (побачення, на якому присутні кілька родичів ув’язненого), і Льоля тоді заплакала – такий її Іван був виснажений.

15 грудня Світличного відправили назад до табору. Етап тривав місяць. У квітні Льоля знов була в нього. Дозволили одну добу. Всього за сім років таборів у них було п’ять діб побачень.

На той час «дєду» Івану Світличному було 49 років

13 травня 1978-го завершувався термін перебування в таборах. Фактично весь рік Світличний пробув у лікарні (потрапив туди через спазми мозкових судин, а в лікарні йому занесли гепатит). З табору на заслання Світличного відправили на тиждень раніше. Вперше за все існування табору речі вивозили конем – стільки Іван зібрав книжок, вирізок із журналів, матеріалів. Перед тим поштою надіслав понад 200 кілограмів книжок до Києва.

Івана везли разом із кримінальниками. Ті допомагали йому переносити його речі і підгодовували: «На тебе, дед, сахарку, тебе же нельзя гнилую тюльку есть». На той момент «дєду» Івану Світличному було 49 років.

Заслали Івана на Алтай. У місце з низьким атмосферним тиском і кисневою нестачею.

У селі не було навіть фельдшера. Зі здоров'ям Світличного це був вирок. Льоля згадувала, як Іван страждав від носових кровотеч, які виникали раптово, – на вулиці і навіть під час сну. Але він тримався. Працював сторожем, а у вільний час займався літературою. І писав дружині листи де були такі слова: «Хай живе найкраща жінка преславного Києва і прикосновенніших околиць!».

У травні 1979-го Іванові дозволили відпустку в Києві. Це був перший і єдиний раз після арешту, коли вони гуляли містом. Всюди за ними був хвіст...

Починаючи з червня 1979-го, Льоля постійно була з Іваном на Алтаї. Йому дали роботу охоронця і поселили в гуртожитку з п'яницями. Втім, Світличний перекладав і працював над синонімічним словником, який так і не вийшов.

У лютому 1980-го Івана перевели до Майми, райцентру біля Горно-Алтайська. Поселили в хижці метрів на 12 із сусідом-міліціонером, що наглядав за ним. Влаштували палітурником в обласній біб­ліотеці.

То були його останні світлі часи – якщо загалом можна говорити про світло на засланні. Світлі часи в гуртожитку серед злодіїв і п'яниць. Але поруч із Льолею. І картою Совєтського Союзу над ліжком із позначками місць, де сидять їхні друзі.

У серпні 1981-го в Івана станеться інсульт. Після складної операції лікар порадив викликати родичів для прощання. Івана переводили з лікарні в лікарню. Виявляли нові болячки і ставили нові діагнози – то рак мозку, то саркому хребта. Налікували так, що заразили стафілококом. А після електрофорезу комірцевої зони в Світличного стався черговий напад. І тоді відняло праву руку й мову. Льоля весь час була поруч. Цілих дев’ять місяців лікарень. Розносила хворим їжу. За це мала кашу й суп. Писала листи в президію Верховної Ради, щоб дозволили перевезти Івана до лікарні в Києві. Дістала відмову.

Просила скоротити тяжкохворому термін заслання. Не почули. Світличні відбули заслання до останнього дня.

«Найкраще, що було у тебе, Іване, – похорон»

Вдома Іван сподівався, що стан поліпшиться. Просив Льолю купити йому книжки. Ще пам'ятав літери і міг скласти докупи кілька слів. Слухав радіо, класичну музику, особливо Баха. Іван сподівався, що в їхній «голуб'ятні» буде як колись: поетичні читання й літературні вечори, натовпи творчої молоді. Але з колишніх приятелів наві­дувались лише ті, кого не залякав КДБ: Михайлина Коцюбинська, Галина Севрук, Семен Глузман, Євген Сверстюк, Надія Одарич, Геля Пономарьова, Іра Пієвська. Ще був Зиновій Красівський, який щоліта на кілька місяців приймав їх у себе вдома в Моршині. Там Іван міг дихати свіжим повітрям і бувати надворі.

В іншу ж пору «архітектор шістдесятницького руху» (за Михайлом Горинем) та «двигун шістдесятників» (за Богданом Горинем) постійно сидів у квартирі. Сам міг пересуватися по кімнаті. Спуститися з п’ятого поверху будинку, де не було ліфта, не було можливості. Льоля просила поміняти їм житло. Писала заяви про обмін. Та іншу квартиру Світличні отримали аж 1991 року. Незадовго до смерті Івана.

Три останніх роки Іван лежав нерухомо і не розмовляв: лише з виразу очей або потиску лівої руки Льоля здогадувалася, чого він хоче. 25 жовтня 1992 року о 17 годині 45 хвилин його серце зупинилося.

Поховали Івана Світличного на Байковому кладовищі. У вишиванці, яку колись подарував йому Василь Стус. І недалеко від Стусової могили. Кажуть, що Лесь Танюк на цвинтарі сказав фразу: «Найкраще, що було у тебе, Іване, – похорон». Бо людей прийшло багато.

Леоніда Світлична пережила чоловіка на одинадцять років. Після смерті Івана видавала його книжки, листи, спогади. І 2003-го упокоїлася поряд із ним.

P.S. На могилі Івана Світличного неспроста викарбуваний уривок з Євангелія від Івана: «Він світильником був, що горів і світив».

Джерело: theukrainians.org.