Тато Василь та дві мами: Василина і Ганна. Історія на вечір

Тут, серед пахощів трав, пісень зозулі, плачу лелек та шелесту дубів, відбулася одна історія. Її не записали в книгах, про неї не складали пісень – і тільки стара ікона в кутку однієї хати пам’ятає все від початку й до кінця. Це – історія про любов, що не померла, навіть коли її поховали. Про жертовність, біль і прощення. Про Ганну. І Василя. І Василину. І ще про десятки сердець, що билися поруч з їхніми, не здогадуючись, що стали частиною великої, хоч і мовчазної драми.

Недільного вечора, після літургії, коли повітря було напоєне запахом свіжоспеченого хліба, польових квітів і ще не зібраного сіна, Василь вирішив: настав час. У вишиванці, яку мати вишивала довгими зимовими вечорами, тримаючи в кожному стібку нитки побажання добра, він ішов упевнено, але серце билося в грудях, як молодий горобець, що боїться вискочити з гнізда. Йшов не просто – ніс усе життя в долонях. Ганна чекала біля вікна, погладжуючи косу, в яку вплела кілька барвінкових гілочок, і в душі співала весільних пісень – для нього, для себе, для майбутнього.

Та коли переступив Василь поріг хати Ковтунів і сів перед батьками Ганни, розпочалась тиша, що різала душу. Батько, пан Іван, чоловік із суворим поглядом і твердої руки, довго мовчав, а тоді тяжко сказав:

– Василю... ти – хлопець добрий. Але Ганна – ще мала. Шістнадцять – не вік, щоб іти у жінки. А от Василина... Вона вже засиділась. І вродою не гірша, і розумна. Бери її. З нею – спокій матимеш. І землю подарую з реманентом…

Слова ці впали, мов каміння в глибоку криницю. Ганна, яка крадькома визирала з-за дверей, зблідла. Усе в ній закричало, але жоден звук не вирвався з вуст.

Мати Ганни, побачивши її погляд, витерла сльозу фартухом. А Василь – опустив голову. У нього не було землі, ні худоби, лише серце – велике, закохане. І тому... він погодився. Того ж вечора засватав Василину.

…Весілля було гучне, як і годиться на Поліссі. Але в душі Ганни щось вмерло. Вона допомагала, співала дружкам, пекла короваї, а вночі – плакала в подушку. Сестра, Василина, обіймала її і просила пробачення:

– Пробач мені, сестро. Я не хотіла… Але я мушу вийти заміж…

Ганна лише кивнула. Бо любила і сестру, і його.

…Н

аступного літа Василина вже чекала дитину. Одного спекотного дня, коли болото пахло м’ятою й хвоєю, а над лугами гули джмелі, Василь і Ганна залишилися вдвох на сінокосі (бо Василина вже мала от-от народжувати і була вдома, а батько щойно повіз віз сіна на господарку). Тиша, лише порушувана шелестом серпа та криками чайок, лягала між ними, як невидимий плед. І тоді Василь зупинився, глянув на неї, як востаннє.

– Ганнусю... – прошепотів. Вона мовчки обернулась, і в ту ж мить їхні вуста торкнулись – на мить, на подих. Але Ганна, ніби прокинувшись, відступила:

– Це – наш останній поцілунок у житті. Не гріши, Васильку. Ти вже зробив вибір. Я в Бога вимолю прощення, а сама на зраду не піду. Ніколи...

Не гріши, Васильку. Ти вже зробив вибір. Я в Бога вимолю прощення, а сама на зраду не піду. Ніколи...

Увечері в Василини почалися перейми. Народився хлопчик. Після пологів, коли жінка відходила від слабкості, Василь мовив:

– Василино, давай попросимо Ганну стати хрещеною... Вона... Вона, як рідна...

– Ти... хочеш, щоб вона хрестила нашу дитину? – Василина відчула, як щось стиснуло груди. – А що люди скажуть?

– Люди завжди говоритимуть. А вона – найсвятіша душа, яку я знаю. І нашій дитині буде щастя з її молитвами. Вона ж – сама, а дитині потрібна друга мама.

Довго мовчала Василина. А потім, у сутінках, з важким серцем пішла до старої хати. Ганна вийшла на поріг у хустині й фартусі.

– Прийшла просити... – ледве промовила Василина. – Хочеш бути хрещеною моїй дитині?

І Ганна мовчки обняла її. А потім вперше за довгий час сказала:

– Я буду любити його, як свого.

…І Василина народжувала знову і знову. У глибині душі їй здавалося, що чим більше вона дасть Василеві дітей, тим більше він буде з нею, і не піде до Ганни – не думками, не серцем. Бо іноді вночі, коли він прокидався зі сну, стискаючи її долоню, шепотів зовсім інше ім’я: «Ганнуся». Не Василинка…

Минали роки. Народилося десятеро дітей. Усі – похрещені Ганною. Вони бігли до «мами Ганни» з болем і радістю. Її руки лікували, її казки втішали, її молитви – оберігали. Вона не була самотня. Але була одна. Вона навчала дітей любити своїх батьків, молитися щовечора, не говорити зла ні про кого. І коли хліб падав на землю – вчила підняти, обдмухати його, поцілувати й сказати: «Пробач, святий хлібе, що зневажили тебе». Бо хліб – це святе.

…Сватів було чимало. Спочатку – молоді парубки, навіть син дяка, потім уже – вдівці чи підстаркуваті кавалери. Але кожному вона відповідала лагідно:

– Моє серце вже не моє. Вибач.

І дарувала гарбуз. Тихо. Без образи. Бо очі Василя жили в ній.

…Коли у 75 років він захворів і зліг, вона прийшла. Він лежав худий, та в очах палала тінь молодості.

– Ганнусю... – взяв її за руку, коли Василина вийшла на кухню. – Ганнусю, я все життя пам’ятав той останній поцілунок. І не знав, радіти йому чи каятись. Прости мені за зраду, що вибрав не тебе, а господарку, яку не заберу із собою на той світ і яка немає почуттів...

– Мовчи, Васильку… Нехай Бог прощає, – прошепотіла вона й провела пальцями по його волоссю, як мати дитину.

…За два роки по тому, Василина, перед смертю, теж її покликала:

– Пробач, що забрала твоє щастя...

– Я давно пробачила. Моє щастя – ваші діти. Я не сама жила. Я жила в них.

Тієї ночі, коли до вікон хати Ганни торкалася тінь яблуні, вона знову впала на коліна перед іконою. Плечі знову здригалися у риданні.

– Господи... дай мені сили не проклинати, а любити. Не вимагати, а жертвувати. Не забути, а простити...

Свічка догоряла, а надворі з’являлась зоря – як надія.

…Ганна дожила до 99 літ. Її доглядали ті, кого вона любила серцем – внук першого сина Василя і Василини та його діти. Вони знали: бабуня Ганя мала велике, але нещасливе кохання. Але так і не дізналися – до кого.

Тільки ікона знала. І мовчала. Як мовчить святе.

Зореслав СТОЖАР.