У 1948 році мого батька позбавили на 6 років волі. Мені тоді було п’ятнадцять і я залишилась бездомною...
У 1948 році мого батька позбавили на 6 років волі. Мені тоді було п’ятнадцять і я залишилась бездомною. Вчитися не могла, мусила з малих літ працювати. Не мала ні гуртожитку, ні квартири, бо мене вважали дочкою бандерівця. У батька забрали все господарство, а також 16 гектарів землі, три гектари лісу. Тепер я не маю права ні на землю, ні на ліс. Людям виділили земельні паї, а я залишилась ні з чим, бо в колгоспі не працювала. Я і не могла працювати в селі, бо не мала де жити. Працювала на бурякопункті, на цегельному заводі. Праця була тяжка і я захворіла. Ось уже 30 років я інвалід другої групи. Тепер одержую 96 гривень пенсії, якої не вистачає навіть на харчі. А за що придбати ліки? Я ж не винна, що раніше були низькі зарплати. Чому ж така несправедливість, що багаті тепер отримують більшу пенсію, ніж бідні? Хто ж додумався звести стіну між багатими і бідними? Всі хочуть жити і мати шматок хліба. Торік восени мені виповнилося 70 років. Перед днем народження я написала листа Президентові України, просила, щоб з мого внеску в Ощадбанку мені повернули хоча б 100 гривень. Не одержала я грошей, навіть відповіді не надійшло. А в нас біда, бо чоловік також хворіє, пенсію має невелику. Живемо в хаті, якій вже більше ста років. Знадвору будинок обмурований, а всередині в хаті грибок, стіни потріскали і стеля може обвалитись на голову. Живемо поруч з сміттєзвалищем, підбираємо там старі ящики, різне гілля і використовуємо їх на паливо. Купити дрова не можемо, бо нема за що. Зовсім недалечко проходить газова труба, але газ для нас недоступний, адже грошей в нас нема. Я ветеран праці і ось таке животіння на мізерну пенсію. Ганна НИЖНИК, жителька м. Горохова.
