Протягом 1992—1998 років я працював на посаді головного механіка Іваничівського консервного заводу акціонерного товариства «Деметра», генеральним директором якого є Валентина Харченко...
Протягом 1992—1998 років я працював на посаді головного механіка Іваничівського консервного заводу акціонерного товариства «Деметра», генеральним директором якого є Валентина Харченко. У 1998 році змушений був розрахуватись: завод фактично не працював, заробітну плату видавали скляними банками або кришками. Керівництво АТ «Деметра» вивезло з заводу все цінне обладнання, матеріали, залишивши фактично голі стіни. Багатьом працівникам заводу, серед них і мені, не виплатили заробітну плату. Ніякі нагадування і прохання віддати зароблене не вплинули на пані Харченко. Тому я звернувся в Іваничівський районний суд, який 31 січня 2000 року розглянув мою справу. Суд вирішив стягнути з Іваничівського консервного заводу АТ «Деметра» на мою користь 1603 гривні 79 копійок. Через рік мені було сплачено 130 гривень 44 копійки. До цього часу, незважаючи на трирічної давності рішення суду, неодноразові звертання, нагадування, Валентина Харченко не виплатила 1473 гривні 35 копійок. У неї, мовляв, немає коштів. За моїми даними, на рахунку консервного заводу — філії АТ «Деметра» є необхідні кошти. Протягом трьох останніх років я веду листування з різними чиновниками, звертався і в адміністрацію Президента, звідки мої листи надсилали в обласне управління юстиції, звідти — у виконавчу службу, то в Іваничі, то в Луцьк. Я отримував повідомлення: «Вашу справу взято на контроль». Мінялися прізвища відповідальних високих чиновників, але не результат. З вересня 2003 року моя справа знаходиться у державній виконавчій службі Луцька, звідки Валентині Харченко неодноразово телефонували, пропонуючи виплатити заборгованість і нібито наклали арешт на рахунки підприємства. Але, очевидно, цей керівник живе за своїми законами, в яких відсутні людяність і співчуття, а головне — порядність. Адже я пояснював пані Харченко ситуацію, яка склалася у мене в сім’ї. Я проживаю із старенькими батьками, обоє вони — лежачі хворі, за якими потрібний постійний догляд. Покинути їх і поїхати на заробітки не випадає, роботу ж в Іваничах знайти непросто. Але пані Харченко не до моїх проблем, у неї їх значно більше — мабуть, прагне зберегти майно, вивезене з Іванич. Віталій КРИВЕНЧУК. смт Іваничі.
