«Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає», – писала колись моя улюблена Леся Українка. У ніч із п’ятниці на суботу з життя пішла інша Леся-українка. Мати Георгія Гонгадзе...
«Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає», – писала колись моя улюблена Леся Українка. У ніч із п’ятниці на суботу з життя пішла інша Леся-українка. Мати Георгія Гонгадзе...
Мирослава ГОНГАДЗЕ, журналіст, телеведуча програми «Голос Америки» (Вашингтон)
Вона пішла з життя тихо. Мало хто знав про її хворобу. Вона не підпускала до себе нікого. Прояв слабкості був для неї недопустимим. Вона також відмовлялася від лікування. Можливо, бажаючи нарешті возз’єднатись зі своїм сином там, в раю, де життя є вічним. Її останніми словами, сказаними у телефонній розмові в середу ввечері, були: «Не турбуйся за мене, бережи дітей». Колись ті самі слова сказав мені Гія за місяць до своєї смерті. «Бережи дітей», – почула я у серпні 2000-го. Тоді ще була заскочена – про що він говорить, що має на увазі. Можливо, і він відчував наближення свого кінця. Вони обоє так хотіли цих дітей. Вона годувала мене здоровою їжею, руками витискала соки з гранатів та буряка, лише щоб діти в моїй утробі мали достатньо вітамінів. Малеча з’явилася на світ справді міцна та здорова. Потім, коли народились Нана та Соломія, Леся не давала мені прати підгузники у порошку, тільки в господарському милі, щоб усе було лише натуральне. Вона робила малечі безкінечні масажі й переживала, щоб у мене було достатньо молока, аби вигодувати двох здорових дітей. Вона мріяла вчити їх музики, водити на танці — казала, що щаслива, бо нарешті має дівчаток, яких може причепурювати. Але коли Гія пішов, їй було важко дивитися на них. Вона завжди просила фото дівчаток, якими завішувала стіни кімнати, але її серце розривалося бачити їх без Георгія. Вона так турбувалась не лише про власних дітей. Після того, як їй вдалось виростити сина-богатиря, народженого вагою у півтора кілограма, котрому лікарі не давали шансів на виживання, вона виходила десятки дітей. Малюки з церебральним паралічем ставали у неї на ноги. У Лесі були чудотворні руки, вона мала талант від Бога. У п’ятницю, вночі, вона назавжди до нього відійшла. Тепер вона там, на небесах, разом зі своїм єдиним сином дивиться за нами. Нам же залишається берегти наших дітей тут, на землі, і потурбуватися про їхнє майбутнє. Сьогодні багато з них стоять на майданах, вони воюють за своє право жити гідно. Ми виховали достойне покоління. Але наше завдання — закласти фундамент, на якому вони збудують цю державу. Вічна пам’ять Лесі Корчак, яка виростила і виховала Героя України. Ти будеш жити у наших серцях. А я і, напевно, вся Україна будемо перед тобою у вічному боргу. http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/12/2/140228/
ПРЯМА МОВА ЛЕСІ ГОНГАДЗЕ (1945 – 2013): «Я хочу, щоб ви зрозуміли, чого добиваюсь, щоб мене не звинувачували, що я не християнка, не виконую свій материнський обов’язок і не хочу поховати сина – я хочу дізнатися всю правду. Мені абсолютно байдуже, скільки років дали Пукачу. Бо я не визнаю факту смерті свого сина. Те, що мені демонструє прокуратура (йдеться про череп. – Ред.), не належить синові… Без сумніву, це кінець, велика крапка з кінцями у воду, щоб ніхто і ніколи не зміг назвати замовників, які насправді хотіли знищити мого сина. Все закінчиться на Пукачу і на покійному Кравченку, бо так вигідно…»
