Голова Волинської обласної організації Спілки ветеранів Афганістану Григорій Павлович упевнений, що в афганському пеклі його оберігав хрестик, який не знімав упродовж усіх бойових дій. А ще щире слово неньки, звернене до Бога...
Голова Волинської обласної організації Спілки ветеранів Афганістану Григорій Павлович упевнений, що в афганському пеклі його оберігав хрестик, який не знімав упродовж усіх бойових дій. А ще щире слово неньки, звернене до Бога
Олег ДІДИК
На чужій і жорстокій війні наш земляк служив водієм в автобаті більш як два роки. У рейдах супроводжував колони високогірними крутими дорогами. За найменшої необережності можна було зірватися в глибокі провалля чи річки зі стрімкою течією. А скільки разів потрапляв під душманські обстріли! Під час одного з них за метр від солдата розірвалася граната, та, на щастя, жоден осколок не зачепив його. Відбувся важкою контузією. Подолав і небезпечні інфекційні захворювання. Невідомо, як склалася б його доля на війні, якби серце командира не зворушив лист-сповідь матері Марії Марківни, яка важко занедужала. Буквально за годину всупереч суворим інструкціям відправив хлопця «на дембель» із секретним вантажем «200» — у «чорному тюльпані» поруч із оцинкованими домовинами. Того вояка, що замінив Павловича за кермом, невдовзі під час підступного нападу душмани розстріляли впритул. Григорій добирався додому три доби. За цей час навіть очей не склепив. Поспішав, щоб насамперед провідати хвору неньку. Їхня зустріч зворушила всіх працівників лікарні. А вже наступного дня разом молилися в церкві, дякували Богові за те, що залишився живим, пройшовши крізь афганське пекло. — Для наших дітей то була не війна, а муки Ісуса Христа, — вважає Марія Марківна. — Щодня дивилися в очі небезпеці, були далеко від рідної землі, де все чуже: гори, віра, звичаї, мова, люди. Поки син ходив між життям і смертю, мати кожен день благала Всевишнього вберегти його. Її щирі молитви врятували його від загибелі. У цьому він переконаний і досі. — Перед від’їздом в армію пішли з нею до церкви, де й наділа мені хрестик, який був зі мною упродовж всієї служби, — каже ветеран. — Думаю, що саме він рятував в афганському пеклі. Мене підтримували й мамині листи, які перечитував кілька разів. Вона писала про сільські новини так, ніби я опинявся у центрі подій. Повернення сина, його велика любов допомогли Марії Марківні здолати важку недугу. Нещодавно їй виповнилося 80 років. Цей ювілей вона зустріла в одній із луцьких лікарень, куди Григорій Григорович привіз її, щоб підлікувати давні болячки. Він першим і привітав найдорожчу людину з пам’ятною подією. Невтомна сільська трудівниця не звикла до метушливого міського життя. Підлікувавшись, повернулася у рідний Лемешів, що на Горохівщині. Незважаючи на поважний вік, не сидить склавши руки, береться до звичної домашньої роботи. У щоденній розмові з Богом Марія Марківна просить здоров’я для всіх патріотів, однодумців її сина, які взялися хоч і за важку, зате святу роботу — зміцнення Української армії. Щиро молиться жінка і за Героїв Небесної сотні, благає, щоб поселив їхні душі у Царстві Своїм. — Таке в мене серце, що болить воно за всіх тих матерів, які втратили своїх синів, — додає наостанок наша землячка. Горохівський район.
На фото: Марія Марківна Павлович і її син Григорій.
