У село наше після горбачовської перебудови із далекої Англії приїхав Іван Харчук, якого в сорок другому німці вивезли до Рейху, а після війни він додому не повернувся...
У село наше після горбачовської перебудови із далекої Англії приїхав Іван Харчук, якого в сорок другому німці вивезли до Рейху, а після війни він додому не повернувся
Олена КВІТКО
Власне, не повернулося їх тоді з Німеччини двоє: він та ще Овер’ян Саньчук, його двоюрідний брат. А взагалі був у тій групі односельчан–остарбайтерів іще й третій їхній брат — Купріян Бусько. Хоч і вважалися вони близькими родичами, та між собою не приятелювали й не родичались. Іван мешкав із батьками на хуторі, Овер’ян із Купріяном — у селі, але матері їхні, сестри, заміж повиходили по–різному: старша (Купріянова) — за бідного, а найменша (Овер’янова) — за багатого. Старша сестра, заздрячи молодшим, пересварилася з ними та передала свою злість на них і дітям. Ще підпарубком Купріян потрапив під вплив пропагандистів із КПЗУ й мріяв про прихід радянської влади на загарбані Польщею українські землі. Коли ж його мрія збулась, він, попри молодість, опинився в лавах її вірних помічників, та розгорнути діяльність йому завадила німецько–радянська війна. А як настала пора укладати списки молоді для відправки в Німеччину, староста записав Купріяна одним із перших — від гріха подалі. Так опинились брати в одній компанії, а дорога та біда, кажуть, зближує і чужих людей. Трималися один одного до самого Кельна. А там доля їх таки розділила: Овер’яна забрав наймитувати бауер, а Іван та Купріян потрапили на військовий завод. Овер’яна відтоді більше не бачили, зате удвох разом, ділячись бідами та радостями й останнім шматком хліба, перебули всю війну й дочекалися визволення. Оскільки ту частину Німеччини захопили союзники, то потрапили наші поліщуки в так званий табір переміщених осіб. Іще на заводі Іван познайомився з голландкою Хільдою. Її також насильно вивезли гнути спину на фюрера. Вона була невеличка, з білявим волоссям і така вродлива й граційна, мов лань, попри заводську спецівку та дерев’яні шуги на тендітних ніжках. Іван закохався, але їхати з ним у невідому, дику й варварську країну кохана навідріз відмовилась. Отож зібралися в Голландію. Хільда і Купріяна запрошувала: мовляв, і йому знайдеться там гарна наречена з посагом, але Бусько не захотів і з Іваном навіть посварився, дорікаючи: — Як можна батьківщину на бабу проміняти?! «І в який час? — не міг заспокоїтися Купріян дорогою з Німеччини додому, згадуючи вчинок брата. — Коли Радянська армія вдруге принесла волю нашому краю. Тепер через нього і мені дорікатимуть, що родич зрадника…» Не дорікали. Очевидно, там, де треба, пам’ятали про його активність перед війною. Але й до себе начальство не надто підпускало, хоч Купріян зі шкіри пнувся, щоб довести свою відданість. Навіть відрікся від рідних тіток і їхніх зрадників–синів. І прізвище змінив, аби вже зовсім ніщо з ними не пов’язувало, ставши Буськовим. Та як не старався вгодити, вище старшого конюха за сорок років колгоспної праці посади не досягнув. А що ж Іван? У Голландії вони прожили з Хільдою шість чи сім років, аж надійшов лист від найстаршої Хільдиної тітки, котра ще до Першої світової вийшла заміж за англійського морського офіцера. Пропонувала небозі свій бізнес, бо вони з дядьком уже нездужають. Своїх дітей не нажили, зате мали два готелі, ресторан і кругленьку суму фунтів стерлінгів у банку. Погодилися. Переїхали на Туманний Альбіон, догледіли до смерті тітку з дядьком, отримали спадок і самі дещо заробили. Якось у середині сімдесятих у їхньому місті гостював американець, який поселився в Івановому готелі. Після знайомства виявилося, що його батьки також емігранти з України. На прощання він залишив господарю газету, яку видавала тамтешня діаспора. У ній і вичитав Іван про підприємця–мецената на ім’я Овер’ян Саньчук. Написав до нього листа, чи не брат він часом йому. Відповідь надійшла позитивна. Листувалися. Та у вісімдесят шостому Овер’ян несподівано помер. Залишився по ньому спадок — близько мільйона доларів — і жодного прямого спадкоємця. Адвокат покійного вийшов на Івана, а той повідомив і про інших родичів в Україні. Так несподіване багатство привалило в глухе поліське село… А коли з СРСР Горбачов прибрав залізну завісу, вирішив відвідати рідну землю і ресторатор містер Джон — так на англійський штиб тепер його там називали. У село Джон–Іван приїхав на таксі — прямо з Бреста. Відвідавши могили батьків, живих родичів, Іван попросив племінника завезти його і до Купріяна. Автівка зупинилась біля старенької халупки, підпертої з одного боку дилем. Назустріч гостям із неї вийшов старий дідок у засмальцьованих штанях військового крою, чорній маринарці з обтріпаними рукавами, майже беззубий. — Це ти, Купріяне? — остовпів Іван, бо самому хоч і було вже під сімдесят, але міг би й за сина колишньому товаришеві зійти. — А що, не впізнаєш? — скривився той, змірявши злим поглядом Іванів твідовий піджак, дорогу сорочку з краваткою. — Чому ти одягнений, як старець? Мав же отримати спадок від Овер’яна?.. У відповідь Купріян плюнув спересердя, повернувся до гостей спиною й зачинив за собою двері. — Не дали йому грошей, — сказав Іванові племінник. — Бо прізвище колись, старий дурень, поміняв!
