У часи мого дитинства ми жили бідно у невеликій хатині, в якій була тільки одна кімната. У родині – п’ятеро діток, тато й мама. Тулилися в одній кімнаті семеро душ. Коли мені виповнилося 14 років, помер батько...
У часи мого дитинства ми жили бідно у невеликій хатині, в якій була тільки одна кімната. У родині – п’ятеро діток, тато й мама. Тулилися в одній кімнаті семеро душ. Коли мені виповнилося 14 років, помер батько. Згодом колгосп виділив мамі, як багатодітній, більший будинок. Старша сестра на той час уже вийшла заміж. А я вирішила залишитися у старій батьківській хатині, хоч мені на той час було лише шістнадцять з половиною років. Мама з двома сестричками та братиком перебралися у нову хату, прийняла приймака до себе, а стару хатину хотіла розібрати на дрова. Я пішла до тодішнього голови сільради Івана Ворожка і попросила, щоб не дозволяв валити ту хату, бо хочу в ній жити. Він поговорив з мамою, і вона передумала
Любов КОПТЕЙ
Так, 21 вересня 1989 року я шістнадцятилітньою дівчиною залишилася хазяйнувати сама в старій хатині. Нелегке то було життя: усе по талонах і в дефіциті. Мене завжди підтримував сільський голова Іван Ворожко. Посприяв у придбанні пральної машини, телевізора тощо. Я звернулася у колгосп, щоб мені допомогли зробити ремонт хатини, бо була інвалідом ІІ групи. Правління пішло назустріч. Дефіцитні будматеріали дістала завдяки тодішньому голові Старовижівської районної ради Вірі Цехош. Микола Синюк, який керував будівельною бригадою, пильнував, аби ремонтні роботи виконувались як належить. У хатині зробили дві кімнати, кухню, коридор та комору. Поміняли підлогу, перекрили дах, зміцнили фундамент, збудували льох. Я стала господарювати, пішла працювати в колгосп на півставки прибиральницею. Заміж не вийшла, але Бог подарував мені сина. Була щаслива, що маю свою оселю. У мене не було колодязя, а сусіди не дозволяли брати воду з їхнього. Звернулася до голови колгоспу, яким на той час був Микола Синюк, просила, щоб дав трактор прокласти траншею для водопроводу. Та він порадив мені краще викопати колодязь. Довелося самій усе робити, але справилася. З роками дід по матері допоміг мені збудувати хлів. В отриманні лісоматеріалів посприяв знову Іван Ворожко, бо на той час вже працював у лісництві. Після смерті матері у 1997 році забрала до себе від вітчима, який зловживав спиртним, сестер і брата. Потім дівчата повиходили заміж і якось забули про мене. Старша сестра і брат уже покійні... Нелегка мені випала доля, але я не падаю духом і йду вперед. Дуже люблю українські пісні, бо вони дають мені радість, силу і спокій водночас. Коли їду коником, то завжди співаю. Односельчани спочатку думали, що п’яна, але потім зрозуміли, що просто люблю співати, бо мені так легше жити і я щаслива. Ще не у своєму помешканні робила ремонт, провела газ, обклала хату цеглою, добудувала трохи. Тепер моя оселя така файна. Я дуже рада, що завдяки Іванові Ворожку та Миколі Синюку маю дах над головою. Якось, зустрівшись, ми згадували ті роки, навіть сфотографувалися на пам’ять. Я ніколи не забуду чуйності цих людей. Низький уклін усім, хто допомагає людям і робить добро. с. Седлище Старовижівського району.
На фото: Микола Синюк, Любов Коптей та Іван Ворожко (зліва направо) і досі підтримують добрі стосунки.
