До того, що мій щотижневий проїзд із Луцька до рідного містечка кожного разу дорожчає на гривню-дві, вже звикла...
До того, що мій щотижневий проїзд із Луцька до рідного містечка кожного разу дорожчає на гривню-дві, вже звикла.
Адже на автостанції майже біля кожної каси стоять ромські дітлахи й випрошують «на хлібчик». А перед від’їздом маршрутки салон обов’язково відвідують уже «поважніші» прохачі: збирають гроші погорільцям, на операції, лікування існуючих і неіснуючих хвороб. А що ціни на ліки тепер самі знаєте які, то й потягнеться рука до гаманця мимоволі... Частенько жебрачать неповносправні, як-от чоловік без ноги, який зайшов до салону минулого тижня. Його красномовство, де перепліталися молитви, цитати із Біблії, осудливі коментарі сучасних подій, побажання усіляких гараздів тим, хто не поскупиться на «якогось гривника», годі було переслухати. От би такий талант деяким нашим публіцистам! Зрозуміло, що він був належно винагороджений чи не всіма пасажирами. Пригадався цей епізод учора, коли дивилася сюжет на одному із українських телеканалів. Артист цирку, гімнаст, але без обох ніг, який проте й досі виступає на арені, а за сумісництвом ще й працює на телебаченні, вирішив дослідити жебрацьку мафію зсередини. Не буду переповідати сюжет із подробицями. Висновок такий: того, що прохач отримує на київських вулицях за день, а як пощастить, то за годину-другу, артист цирку і за сумісництвом журналіст провідного телеканалу не заробить і за тиждень. Але — треба ділитися...
