Усміхнися до мене…
Цьогорічна полуниця видається кислою та не пахне літом. Скривлено цукрую красиві ягідки з надією відчути колишній смак. Якими ароматними були ці ласощі у дитинстві! А літо тоді здавалося великим оглядовим колесом, розкручуватися на ньому – весело, з нього видно тисячі цікавинок. Ми лазили за літом на стару черешню, будували йому химерні помешкання – халабуди, розгойдували літо на дощечці під кремезним горіхом, складали про нього віршики й лічилки… Скільки всього ми робили за день. А забувши про його закінчення, проводжали сонце за обрій і знову бігли – від квача, від жмурика. Аж поки мама не покличе додому
Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу листів і зв’язків із читачами газети «Волинь-нова»
Щороку лише вигляд полуниці повертає мене в дитинство, де літо наповнене радістю. Куди це все втікає від дорослих? Кажуть, радість живе тільки у щирому серці. Таке мають деякі. Старець Серафим молився з доброї волі на камені у глухому саровському лісі тисячу днів і ночей, а коли хтось із настирливих таки знаходив його, він привітно вітався: «Радосте моя, Христос Воскрес!» Пасхальна радість жила в його серці й після свята Вознесіння. Такі люди здаються неймовірними.
Якось доня подарувала мені збірочку поезій польського священика Яна Твардовського. Каже, купила її тому, що вона незвичайна. Ця поезія в чудовому перекладі Дзвінки Матіяш і справді не схожа на те, за що деякі римувальники називаються поетами. Отець Ян Твардовський називав себе просто віршником, а свої творіння, простакуваті на перший погляд, наповнював глибинним змістом. Коли його просили пояснити існування Бога, він написав: «Я священик, вірю Богові, як дитина». Отець Ян любив дітей, сам залишався усе життя великою дитиною, що любить казки і світ навколо себе. Працював у сільській школі для школярів із особливими потребами і вмів дарувати радість навіть розумово відсталим.
Коли його просили пояснити існування Бога, він написав: «Я священик, вірю Богові, як дитина».
Коли мені бракує радості і літа, коли не радує кисла полуниця і не бадьорить гірка кава, а молитва моя схожа на перелік гріхів і прохань, Бог на іконі – похмурий і свято Вознесіння уявляється легендою, розгортаю тоді збірочку Яна Твардовського «Інша молитва» й читаю:
Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений –
що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру –
покликав до життя вивірку і гіпопотама –
вусами хруща лоскочеш богословів –
сьогодні, коли мені так сумно, порожньо й темно –
усміхнися до мене.
І Він усміхається, примушує озирнутися навколо і повертає втрачену радість. Бо нам сумно, коли думаємо лише про себе.
