Спочатку — слово, а потім... приходять танки
Чим переймалася і з чого дивувалася протягом останнього часу редактор відділу листів і зв'язків із читачами газети «Волинь-нова» Лариса ЗАНЮК
...«МОВНОЮ ШИЗОФРЕНІЄЮ» НАШОГО СУСПІЛЬСТВА
Мовознавець із Колумбійського університету Юрій Шевчук, що раніше викладав українську мову у Рівненському виші, днями приїздив у Рівне з книгою «Мовна шизофренія. QUO VADIS, Україно?». Він поділився своїм баченням мовної ситуації у нашій державі та назвав рецепт збереження мови – лише заборона змішування української та російської у публічному просторі, інакше наша рідна неминуче зникне упродовж двох наступних поколінь. У США, Канаді змішування мов – це табу, ознака безкультур’я, а ніяк не грамотності, як апелюють наші політики. Використання двох мов одночасно, як це чуємо у телепрограмах на кшталт «Україна має талант», «Голос країни», «Свобода слова» «Вечірній Київ» (часто українською є лише назва – «Вечірній квартал»), призводить до мовної шизофренії. Це такий русифікаторський хід, де російською, наче сіллю, пересипають україномовний продукт. Це і є та гібридна війна в культурі, коли незрозуміло, хто ворог, а хто друг, хто підриває українську ідентичність і хто її підтримує, вважає пан Шевчук.
Зміни – це нелегкий і тривалий процес. Комусь треба його почати. Інакше потрапимо до категорії мамонтів і динозаврів...
Те, що новою нормою є відсутність літературної норми, бачу навіть у неузгодженості словників, які часто мають розбіжності у правописі одного й того ж слова. Та все ж наша мова була й залишається однією з наймилозвучніших у світі, а про те, як вона лунатиме завтра із вуст наших дітей, мусимо подбати сьогодні. Чи це буде мовлення, скальковане з російського, – такий собі «гугл-перекладач», а чи збагачене питомими українськими фразеологізмами, а то й сленгом (просторічною вимовою), що надає їй національного колориту?
Віртуально прогулююся «Порталом мовної політики». Автори роздумів у блогах сходяться на тому, що сучасна війна є прямим наслідком відсутності державної мовної політики в Криму та на Донбасі. Цілі покоління росли без національної освіти, українських медіа. Наче на заклик до дії у великих містах України з'являються громади «Руху за українську мову». Але, щоб підвищити мовну культуру працівників силових та владних структур, потрібно змінити закон про державну мову. ЗМІ, які сьогодні україномовні на 32%, активісти прагнуть зробити такими на 75%, а працівників сфери послуг зобов'язати до спілкування державною мовою. Ініціатори цієї організації збиралися днями й у Луцьку на кафедрі української мови СНУ імені Лесі Українки. Викладачі та громадські активісти роздумували, як доступніше і цікавіше розповідати не відому багатьом історію рідної мови, у якій формі сьогодні доцільніше звертатися до громадян – через тренінги чи вуличні університети, які б ненав'язливо доносили людям знання мовних постулатів, або ж обрати інші методи. Професори Світлана Богдан та Лариса Павленко ще пам'ятають ті часи, коли дисертацію з української писали на «общепонятном». Викладачі російської тоді були в пошані і мали вищу зарплатню. Зміни – це нелегкий і тривалий процес. Комусь треба його почати. Інакше потрапимо до категорії мамонтів і динозаврів...
Із тим, що серед військових на Сході багато російськомовних українців та що не в мові справа, а в агресії, – погоджуюся. Спілкувалася днями з українками із Дружківки Донецької області. Є там такі, але мало... Та, знаєте, справа більше у мозку. Якою мовою ми думаємо і про що?
«Все починається зі слова, а потім... приходять танки», – каже письменник Віталій Капранов. Гірка правда.
... ЗВИЧКАМИ ВИСОКОЕФЕКТИВНИХ ЛЮДЕЙ
Американський письменник Стівен Кові – серед найвпливовіших людей США. Його книгу «7 звичок високоефективних людей» перекладено на більшість мов світу. Один із 9 дітей Стівена, Шон, створив таке ж видання для підлітків. Але у житті не завжди виходить діяти за чиїмись схемами, тому ті поради так і залишилися книжними. Добре розповідати дітям, як правильно прожити життя, але «вони більше спостерігають за тим, що ви робите, ніж прислухаються до того, що ви говорите», – каже Шон Кові.
Отак буває: прочитаєш – а втілити не знаєш як... Та все ж відзначила тих сім чудодійних звичок:
1. Бути відповідальними за своє щастя чи нещастя і не звинувачувати інших.
2. Починати з кінця, тобто бачити ціль.
3. Визначитися з пріоритетами – найважливішими речами в житті.
4. Радіти досягненням інших замість того, щоб бачити в них загрозу для себе.
5. Прагнути спочатку зрозуміти, а потім бути зрозумілим.
6. Виробляти звичку працювати разом, бо спільний шлях – більш успішний.
7. Регулярно оновлювати та зміцнювати тіло, мозок, серце й душу.
Остання здалася найбільш практичною. Згадала людей з «американською» посмішкою – канадців Терезу та Ендрю, що приїздили у село Рокині Луцького району до українських дітей, яким надавали спонсорську допомогу з місією «Челіс», і фарбували парти, садили сад. Вони так і запам'яталися – з малярськими щітками у руках – як втілення прочитаної книги про звички високоефективних. Не знаю, відоме канадцям це видання чи ні, але хорошими звичками ділилися ненав'язливо і не з трибуни лектора, а з власного досвіду.
Пані Тереза семирічною на день народження отримала мотику для роботи у полі. Каже, цей подарунок натякнув на те, що стала дорослою, а значить – маєш навчитися працювати разом зі старшими. Виходець із українських земель, Ендрю Щука, просить називати його Андрієм – так кличуть його вдома в Торонто. Каже, не знав жодного слова англійською, доки не пішов у дитсадок. Родина заохочувала розмовляти рідною мовою постійно. Батьки виїхали з України після Другої світової. В українській діаспорі є чим похвалитися: школи, православні й католицькі церкви, різноманітні організації. Тут проживає півтора мільйона українців! Запитую, чи не принизливо у гостях виконувати ремонтні роботи, а він:
– Христос мив ноги своїм учням, і ми повинні усвідомити, що не є великими панами на землі, а все, що маємо, – Божа ласка до нас. Потрібно упокоритися щодо власних амбіцій і допомагати іншим.
– Ми є окупований нарід, поневолений роками, працьовитий, який не може реалізувати свої мрії. Одному викладачеві біології я сказав, що він має найважливішу працю, ніж будь-хто. Адже виховує молоді уми. Кажу, щоб виховував їх мудрими, інтелігентними, з принципами й чеснотами. Як буде багато таких в Україні, то зло не встоїть і країна стане на ноги.
Запитую, чи він, бува, не проповідник. Ендрю відповідає, що працює інженером, встановлює радари на летовищі, і, розуміючи моє здивування, продовжує:
– Святий Павло шив шатра – наче нічого спільного з духовним життям. Але місіонерство може проявлятися через працю. У всіх аспектах життя можемо прославляти Бога. Важливо, як ми робимо, а не що робимо. Ще важливіше, чи робимо з любов’ю.
Ендрю розмірковує:
– Ми є окупований нарід, поневолений роками, працьовитий, який не може реалізувати свої мрії. Одному викладачеві біології я сказав, що він має найважливішу працю, ніж будь-хто. Адже виховує молоді уми. Кажу, щоб виховував їх мудрими, інтелігентними, з принципами й чеснотами. Як буде багато таких в Україні, то зло не встоїть і країна стане на ноги.
Ендрю з друзями вболівали за Майдан. Після Януковича прийшов інший, але нічого не змінилося.
Треба звички змінити, думати духовно. 70 років комуни прибили в людях духовність. Маємо надію, що молодь її відновить. На Заході бачимо моральний занепад, тож хочемо, щоб Україна наслідувала здобутки у технологіях, але не мораль, – сподівається канадець. Не розділяє на «наше» і «ваше», українські проблеми називає своїми. Навчання чеснотам вважає важливішим від математики. Переконує, чесноти походять від звичок, а звички можуть змінити світ. Тож важливо, якими вони є.
...НЕБАЖАННЯМ АБІТУРІЄНТІВ УЧИТИСЯ В УКРАЇНІ
Вже позаду хвилювання перед ЗНО, головні болі, недоспані ночі, а про закінчення школи нагадують красиві вечірні плаття в шафах та чудові фото з випускного вечора. Це все вже називається «вчора». Сонце нового дня зустріли. Сьогодні випускники знають результати ЗНО і «приміряють» на себе різноманітні професії, а ще – сидять ночами в інтернеті, хвилюються не менше, ніж перед іспитами, бо, як завжди, не все передбачило Міносвіти: електронна подача заяв на вступ не виправдовує себе – сервер підвисає від великої кількості користувачів. Деякі з них сидять під кабінетами вишів, намагаючись звідти подати заяви, але... сервер той самий.
Люди годинами чекають під дверима. Згадують ЗНО. Цьогорічні 200 балів тяжко давалися – треба було написати безпомилково. Для порівняння: минулі роки допускалося 4 помилки в роботі. Тож і виявилося, що на 200 балів українську мову знає лише 67 випускників з усієї країни! Семеро мають по 200 з двох дисциплін. Загалом із 12 предметів, з яких відбувалося ЗНО, заповітні 200 балів отримали 258 осіб: у Києві – 65, у Львівській області – 37, Харківській та Дніпропетровській – по 16, у Київській – 14, в Одеській – 11. На Волині 200-бальників семеро (4 з української, 2 з англійської і 1 з німецької мови), серед рівненських випускників лише один заробив 200 балів – з математики. Екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук вважає, що сьогодні загальна середня освіта ще тримається на трьох стовпах: толкових учителях радянського вишколу, яких щороку меншає; невеликій кількості педагогів, які одержимі своєю справою, але неспроможні нормально існувати на вчительську зарплату й тому поступово вимиваються зі шкіл; репетиторах, до яких звертається більше 70% тих, хто готується складати ЗНО. «Чи врятують ці три стовпи ситуацію? – міркує пан Лікарчук. – Не врятують. Тож будемо жахатися від подібних цифр іще багато років».
То де ж вихід? Міністр освіти Лілія Гриневич за результами ЗНО бачить значну різницю між якістю освіти в містах та селах, водночас закликає обережно ставитись до рейтингів, бо у великих містах, де діти отримали високі бали, зосереджено багато спеціалізованих навчальних закладів. Очільниця освітнього відомства далі розвиває тему опорних шкіл, які забиратимуть молодь подалі від села. При цьому держава збільшила замовлення на технічні й аграрні спеціальності з урахуванням потреб ринку праці. Та чи захочуть фахівці повертатися у своє маленьке село, якщо цьогорічна тенденція вступників загалом – вчитися подалі від України? Скільки молодих людей стоїть під візовими центрами, сподіваючись на виїзд по освіту за кордон. Не збагну – це діти песимістів чи оптимістів? Зустріла знайомого, який ще недавно переконував мене в доцільності вчити дитину в місцевому виші. Його син тепер заявив, що вступатиме тільки до польського ВНЗ. Каже, півкласу їде туди вчитися, я що – гірший? Інший начитаний абітурієнт «пророкує», що в найближчі сто років в Україні нічого не зміниться, включаючи й освіту, і фахову реалізацію.
А пані Гриневич посміхається з екрана: «Бажаємо вам вступу на перспективну освітню програму до омріяного університету, а вишам – набору достойних та готових до старанного і творчого навчання студентів».
А ми бажаємо, шановні міністри й екс-міністри освіти, щоб ви нарешті перестали котити бочку проблем один на одного, а разом зробили так, щоб наші діти мали й освіту, й перспективу у своїй країні. Все-таки майбутнє за ними, а не за швейцарськими банками.
