І я вдячна фрау Нойман, яка врятувала у війну мого дідуся

    
     … ФОБІЄЮ ДИТЯЧОГО САДКА
     Нарешті можу підсумувати перший рік, який провів мій синочок у дошкільному навчальному закладі. Зізнаюся, що робити це непросто, адже якщо скласти разом усі дні, коли довелося йти у садочок, то їх назбирається… трохи більше місяця.
     Річ у тім, що, побувши з дітками 3—6 днів, син обов’язково приносив додому чергову хворобу. Дитина, у якої до двох років навіть нежитю не було, перехворіла за півроку таким «букетом» недуг, що годі було й уявити. І, на жаль, наш випадок не поодинокий — більшість малюків починають своє садківське життя саме з такої нелегкої ясельної групи.

 

Є дві категорії батьків. Одні перестають водити своє чадо до садочка при перших ознаках нездужання, потім ретельно лікують, вичікують тиждень–два, щоб і сліду від хвороби не залишилося, і лише тоді ведуть малюка в групу. Для інших же єдиним приводом пропустити кілька днів садочка є висока температура. Тобто їхні дітки з нежитем чи кашлем ходять у садочок, спокійно граються і заражають здорових малюків.

     Лікарі в один голос кажуть, що це — адаптація маленького організму до нового колективу. Кожна дитина приносить із собою віруси та інфекції зі своєї сім’ї, які легко чіпляються до інших малюків. І так «загартовується» імунітет. Але ж хіба може зміцнюватися імунна система, коли змалечку доводиться давати дитині антибіотики, бо всяка нова хвороба має дуже тяжкий перебіг?
     І тут варто закцентувати увагу ще на одному факторі. Є дві категорії батьків. Одні перестають водити своє чадо до садочка при перших ознаках нездужання, потім ретельно лікують, вичікують тиждень–два, щоб і сліду від хвороби не залишилося, і лише тоді ведуть малюка в групу. Для інших же єдиним приводом пропустити кілька днів садочка є висока температура. Тобто їхні дітки з нежитем чи кашлем ходять у садочок, спокійно граються і заражають здорових малюків.
     Усі ми розуміємо, що трапляються ситуації, коли й справді нема на кого залишити хвору дитину або умови роботи батьків не дають змоги часто брати лікарняні. Та прикро, що чимало мам просто «здають» малечу в садок, бо та вже «дім з ніг на голову перевертає». А вихователь не має права не прийняти дитину в групу. І жодні прохання та застереження на батьківських зборах не приводити в садок хворих дітей не дають ніякого результату. Чомусь не шкода чужих малюків, ніхто не бере до уваги, що коли їхні син чи донька новий вірус можуть «переходити» на ногах із легкими симптомами, то інше дитя від цього ж вірусу тиждень лежатиме з температурою.
     От і шкребе по серцю, що ведеш маля в садочок, щоб спілкувалося з ровесниками, вчилося поводитися у колективі, а натомість так страждає здоров’я найдорожчої у світі і такої ще беззахисної людини.
     
     … НАХАБНІСТЮ МОЛОДІ У ХРАМІ
     Історія, свідком якої довелося стати на одному із богослужінь, змусила задуматися про те, навіщо люди взагалі ходять до церкви і як швидко нівелюються одвічні цінності поваги до старших.
     Храм Усіх святих землі Волинської, що в обласному центрі, був ущерть наповнений парафіянами. Кожен хотів покаятися у гріхах та з чистим серцем прийняти таїнство причастя. Наприкінці служби довелося стояти на вулиці біля бокових дверей церкви. До молодого хлопця, що нудьгував, заклавши руки за спину, підійшла бабуся і сказала:
     — Дитино, хіба ж можна так стояти у церкві? Треба руки тримати прямо. І повернутися обличчям не до дверей, а до вівтаря.
     Зніяковілий хлопець, як, до речі, і чимало людей, кому довелося чути ці слова, випрямив руки і повернувся туди, де священик править службу. Бабуся хотіла ще щось додати, але її різко перебила жінка, яка, по суті, ні до кого не мала стосунку:
     — Чого ви чіпляєтеся до людей? Ви не праві…
     Далі вникати у її повні обурення слова я не стала, лише почула, як богобоязлива старенька, знітившись, перепросила:
     — Простіть мене, грішну, я просто думала, що ви молоденькі, багато чого не знаєте. То й вирішила підказати… Я не хотіла вас образити… Простіть…
     І відійшла назад. А на серці якось так важко стало. Чи не тому ми йдемо до церкви, що хочемо очистити душу від зла і наповнити її Божою благодаттю бодай на деякий час? Хіба не смирення і покаяння — це те, із чим першочергово маємо йти на богослужіння?
     Сучасний ритм життя і нові культурні цінності не дають нам змоги так добре знати тонкощі поведінки у храмі, як це було колись. Багато хто й перехреститися як слід не вміє, не знає, що треба до ікон преклонятися… Тому не варто так агресивно реагувати на добродушні зауваження від старших людей і бути впевненим, що все знаєш і вмієш.
     Недарма до церкви вбираємося скромно, відмовляємося від макіяжу. Хочеться, щоб ніхто на нас не дивився і не заважав думати про найсвятіше та щиро молитися. Поведінка також має бути відповідною: стриманою та спокійною. Йдемо до храму — мусимо дотримуватися його розпорядків. Якщо їх добре не знаємо — повинні вчитися і прислухатися до порад тих, хто усе життя ходив до церкви і хоче передати свій досвід молодому поколінню.
     
     … ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ НІМЕЦЬКОЇ РОДИНИ
     Щоразу, коли переглядаю старі фотографії, болем у серці бринять спогади мого покійного дідуся Андрія Ющика зі Старої Вижівки про його юність, сковану залізними лещатами німецьких концентраційних таборів.
     Андрія Максимовича вивезли на примусові роботи до Берліна у 1942 році. Нелюдські умови утримання (наприклад, те, що їли лише варене картопляне лушпиння і стару тверду капусту кольрабі) та жорстка табірна дисципліна «від дзвінка до дзвінка» призвели до того, що високий 21–річний хлопець важив лише 41 кілограм.
     Працювали на моторному заводі. Коли керівництво побачило, як на очах гаснуть полонені, дали дозвіл німцям брати остарбайтерів на день до себе, щоб трохи погодувати. За відповідальність та старанність до Андрія Ющика був прихильним старший майстер заводу гер Нойман. Він і взяв хлопця однієї неділі додому.

 

Цивільні одразу бачили, що німець ходить із остарбайтером. Вони лише скрушно хитали головами. Потай, щоб не побачили поліцейські з кокардами, проходили впритул до полоненого — і щоразу в його руці опинялися або гроші, або картки на хліб чи масло. Знали: коли варта помітить, що помагають «ворогу», матимуть великі проблеми

     Двері квартири відчинила огрядна фрау і жахнулася: «Який худий!..» «Якби ти їла те, що він, і так би працювала — була б така сама», — сумно пробурмотів дружині гер Нойман. Вона зі слізьми обійняла Андрія, потім завела у ванну помитися, переодягнула у новий чистий одяг. За обідом хлопця дуже щедро пригощали. І коли він більше не міг їсти, жінка ридала: «Їж, дитино… Наші обидва сини воюють на фронті, вони такі ж нещасні, як і ти…» Потім гер Нойман повів Андрія у зоопарк, щоб трохи розважити. Згодом зайшли ще на ринок. І тут відбувалося те, про що дідусь не міг розповідати без сліз.
     Цивільні одразу бачили, що німець ходить із остарбайтером. Вони лише скрушно хитали головами. Потай, щоб не побачили поліцейські з кокардами, проходили впритул до полоненого — і щоразу в його руці опинялися або гроші, або картки на хліб чи масло. Знали: коли варта помітить, що помагають «ворогу», матимуть великі проблеми, але ж так хотілося хоч якось полегшити перебування на чужині знедоленому молодому хлопцеві.
     …Як плакала фрау, коли настав час Андрієві збиратися на завод. Вона залишила йому чисту білизну, лише верхній одяг з табірними номерами довелося одягнути назад. Дала із собою буханець хліба, великий шмат сала. Як сина, обняла на прощання…
     Багато пережив Андрій Максимович до 1945 року. Пробував з товаришем утікати з табору, але друга застрелили одразу, а йому довелося всім єством відчути зміїну лють німецького батога. Він тільки хвалив Бога, що не вбили, і плекав надію, що колись вибереться з того пекла і житиме, як усі. Так і сталося.
     І попри всі поневіряння юності, до останніх днів життя, яке обірвалося у 2001 році, дідусь згадував ту щирість гера Ноймана і його дружини, печальні погляди цивільних німців на ринку, дякував їм за добро. Ці спогади завжди супроводжувалися гіркою сльозою зі світлих старечих очей.
     …Війна — це боротьба влади. Прості люди ні понад 70 років тому, ні тепер не хочуть кровопролиття. Їм шкода чужої дитини, що стоїть по той бік фронту, їм болить сум родини, що чекає повернення свого героя. В усі часи людяність, добро і справедливість незалежно від національності були тими скарбами, якими такі багаті серця простих і чесних людей. І як жаль, що очі політиків, затьмарені пориваннями до влади, не помічають цієї одвічної істини.