«Фу» для Єжи Гедройця
Кілька днів тому народний депутат України Олег Мусій зареєстрував проект Постанови Верховної Ради України про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 — 1951 роках (№5012)
Сергій НАУМУК,
редактор відділу сільського життя газети «Волинь-нова»
Днем пам’яті про них пропонується встановити 24 березня. Того дня 1923 року на мітингу у Львові було складено присягу про те, що український народ ніколи не визнає панування Польщі. «Правда має бути вичерпною. Правда не може бути однобокою. Уроки історії мають бути визубрені усіма. Це щеплення від повторень», — зазначив парламентар на власній сторінці у соцмережі «Фейсбук»
Чи допоможе визубрити історію чергова постанова? Чи стане щепленням від повторень? І головне: чи перестане правда бути однобокою? Не маю позитивної відповіді на жодне запитання. Адже очевидно, що йдеться про «нашу відповідь Чемберлену», бо досі про геноцид українців з боку поляків ще ніхто не чув.
Пригадався нещодавній виступ у сеймі Республіки Польща Кшиштофа Мєшковського із фракції «Новочесна». Він — один із тих, хто не побоявся бути меншістю, хто закликав до порозуміння з українцями, один із десяти депутатів, яких польська інтернет–спільнота назвала зрадниками за те, що утрималися при голосуванні за визнання Волинської трагедії геноцидом. Слова депутата про те, що виступатиме як людина культури, людина театру, зал зустрів сміхом та вигуками. Мєшковський, директор Театру польського у Вроцлаві, що розташований на вулиці уродженки Волині Габріелі Запольської (яка символіка!), закликав звернутися до інтелектуальної традиції Івана Павла ІІ, Яна–Чеслава Мілоша, Оксани Забужко, Єжи Ґедройця та Юліуша Словацького.
«Та ухвала є проявом слабкості, а не сили», — такими словами завершив свою промову пан Мєшковський. Польща свою слабкість уже показала. Настала черга показати її Україні. Тим часом Кремль плеще в долоні і гукає «біс!».
При згадці про Ґедройця, засновника журналу «Культура» (за визнанням самих поляків, видання стало «ковчегом свободи»), головного ініціатора післявоєнного порозуміння поляків та українців, кілька депутатів вигукнули: «Фу!» Порозуміння нині не в моді. Замість визнавати власні провини завжди легше помітити чужі. Твердження «Поляки — тільки жертви, вбивали лише українці» звучить однаково неправдоподібно, як і «Українці — тільки жертви, вбивали лише поляки». Ви вірите, що вбивства поляків українцями у 1943 році були геноцидом? А в те, що геноцидом було польське урядування на українських землях? Отож-бо й воно.
«Та ухвала є проявом слабкості, а не сили», — такими словами завершив свою промову пан Мєшковський. Польща свою слабкість уже показала. Настала черга показати її Україні. Тим часом Кремль плеще в долоні і гукає «біс!».
