Мій хабар — то не хабар?
На зупинці дві жіночки обговорюють новину: вчора обікрали сусіда однієї з них. Із розмови зрозуміла, що постраждалий — людина не бідна, бо замість співчуття жінки більше зловтішалися, ніж співпереживали. Працює він, де «машини і нові, і заграничні записують». Що саме з квартири поцупили, достеменно не знають. Але резюмують злагоджено: гроші. За кілька хвилин одна видає геніальну річ: «А чого ж він багатий? Бо самі йому ті хабарі несемо!»
Інна ПІЛЮК,
інженер прес-центру ПАТ «Волиньобленерго»
Під’їхало моє маршрутне таксі, тому закінчення розмови так і не почула. Натомість пригадала події майже десятирічної давності, коли вчилася в автошколі і прийшла пора здавати іспити. Чомусь ще на початку навчання ми знали, що для цього потрібно буде «скинутися» по кілька сотень. Їх ніхто не вимагав, але всі про це говорили.
Такі розмови народжуються з нічого і живуть у кожній групі кожної автошколи з першого до останнього дня перебування. Бо хтось так робив, бо сестра так здавала, бо кум вчився і платив… На той час це була досить пристойна сума, майже вся моя заробітна плата. Група чемно ходила на заняття, але чомусь ніхто не засумнівався у доцільності отого «скинутися». Мої аргументи, що хабарі нехай дають ті, хто водійські права хоче отримати за день- два, навіть не переступивши поріг автошколи, нікого не переконали.
Іспит я здала успішно, безкоштовно і з першого разу. Якби заплатила, теж би здала. І кого звинувачувати у хабарництві? Загребущого екзаменатора? А потім розказувала б подругам, що «там без грошей – нікуди». А от і ні. Порушником закону була б я. Бо хотіла швидше, простіше, без черги отримати те, що, зрештою, і так отримала.
Прагнення обійти інших породжує «дух хабара». Не важливо, де це: в автошколі, у студентській аудиторії, поліклініці. І немає різниці, що саме ви сором’язливо пхаєте у чужі руки: коробку цукерок чи кілька тисяч гривень. А якщо ж їх у вас нахабно вимагають, то для цього є спеціальні структури, які швидко вгамовують апетити любителів чужого і дармового.
Анонсоване Генпрокуратурою полювання на «велику рибу» вже дає перші результати, але не варто забувати і про «дрібних карасиків». Саме тому радію першим паросткам страхової медицини. Неодноразово на власному досвіді переконувалася, що вона рятує і пацієнтів, і лікарів від зіжмаканих купюр у кишенях лікарських халатів. Щиро тішилася за кожен райцентр, де відкрився Центр надання адміністративних послуг. Бо то таки «Європа», як ми любимо називати усе прогресивне, правильне і потрібне.
От тільки самі чомусь уперто лишаємося поза омріяною «Європою». Звикли, що держава — це щось абстрактне, а не я, не сусід, не продавець із найближчого магазину. Що твій промах — то норма, а от інші повинні поводитися зразково.
Свій особистий шлях до кращого майбутнього почала з малого: відучилась давати хабарі. Нехай це навіть не крапля в морі, а ще менше, проте вірю, що мільйон таких крапель чогось таки вартий. Бо маленькі хабарчики провокують все більший апетит, вилікувати який можна лише тотальним голодом.
