Коли мій тато з мамою одружилися, то в знак цієї події посадили сад...
Коли мій тато з мамою одружилися, то в знак цієї події посадили сад. Квітучий був сад. Сад мого дитинства. Разом з деревами ріс і я. Та пройшов час — помер тато, всох сад. Залишилася тільки одна груша. З роками і вона всохла, але мама нікому не дозволяла її корчувати. “Це пам’ять про вашого батька”,— казала, крадькома витираючи сльозу. Відійшла у вічність матуся, а суха груша ще довго стояла самотньо, допоки не зламав її буревій. Дерева — це пам’ять людська. Довелось мені багато подорожувати Україною, бачити багато пам’яток природи: пірамідальні тополі в Моринцях, на батьківщині Шевченка, старезного дуба в Будищах, коло маєтку Енгельгарда, в дуплі якого ховався малий Тарас. “Оазисом серед степу” називав свій хутір Карпенко-Карий. Я торкався дубів, посаджених корифеями українського театру Марією Заньковецькою та братами Саксаганськими. Бачив у Суботові, на батьківщині Богдана Хмельницького, біля трьох криниць велетенську колоду старої верби, ровесниці гетьмана. Є пам’ятки природи і на Волині. Взяти хоча б наше древнє селище Олику. Славиться воно своєю історією, пам’ятками архітектури. А от пам’яткам природи пощастило менше. В урочищі “Купини” у мальовничому куточку росли віковічні дуби. Свідками багатьох важливих подій вони є. Якби дерева вміли говорити, а люди навчилися розуміти їх мову, скільки всього цікавого могли б ми довідатися. Але люди не цінують дерев. Там, де ростуть велетні дуби, знаходяться земельні ділянки жителів селища. Вони вкорочують дубам віку, знищують їх. Розкладають навколо стовбурів вогнища, обпалюють кору. Навіть всохлі дуби вражають своєю величчю. Оголені віття-руки простягають до неба, неначе просять допомоги. Був в Олиці прекрасний парк, де росло багато реліктових дерев, зокрема, єдиний на Західний регіон дуб-тополя. Його зрізали на дрова. Знищили і цілу тополину алею. Анатолій СТРЕХА. смт Олика Ківерцівського району.
