Молодик, який спалює український прапор, — чи він є лицем Польщі?
Знайома вже кілька років викладає у Варшаві англійську мову школярам. Розповідає, що останнім часом мусила частину уроку присвячувати не цьому предмету, а відповідям за запитання про скандальний фільм «Волинь», адже в кінотеатри на цю стрічку учнів водять організовано цілими класами
Василь УЛІЦЬКИЙ,
заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
У столиці Польщі й досі висять білборди з рекламою стрічки, хоч її показ розпочався з місяць тому. Кіно — про Волинську трагедію, і наші земляки в ньому зображені жорстокими вбивцями. Маємо таке собі емоційне закріплення негативного образу українця після визнання сеймом Волинської трагедії геноцидом.
Тож на цьому тлі провокація зі спаленням нашого державного прапора якимись чоловіками у балаклавах 11 листопада — в день 98-ї річниці незалежності Польщі — не здалася чимось несподіваним.
Якраз тоді перебував із групою українських журналістів у Варшаві. З самого ранку до центру столиці стягувалось багато люду, особливо помітними були молодики з біло-червоними пов’язками. У метро вигукували гасла на зразок: «Серпом та молотом дамо по голові комуністичній наволочі».
— Кричать проти комуністів? — дивуюсь.
— Ні, проти всіх, хто не згоден з їхньою думкою, — відповідає земляк, який там давно живе і працює.
Ці хлопці йшли на мітинг. Таких заходів у цей день, до речі, було аж сім (подумалось, що нашу приказку про трьох гетьманів на двох українців можна спокійно застосовувати і до наших сусідів). По телебаченню гаряче дискутували про розкол у суспільстві і про те, чому останніми роками найбільше національне свято поляки відзначають окремими групами, а не спільно.
…Тим часом спалення прапора одразу ж засудили у нашому посольстві, Міністерство закордонних справ України пообіцяло оприлюднити з цього приводу заяву, неприємне відео прокрутили телеканали. Словом, був той інформаційний шум, на який, певно, і розраховували автори провокації.
Але з Польщі я все ж повертався під враженнями не від вибухів петард, яскравих факелів і вертольотів у центрі Варшави на День незалежності, а насамперед від багатьох зустрічей із пересічними громадянами.
Як-от цієї: в кафе містечка Леґіоново до нас підійшов старший чоловік, коли зачув українську мову. Поцікавився, чи є хтось із Волині? Розговорились. Пан Анджей розпитував про Костюхнівку, що в Маневицькому районі, як діє там Центр польсько-українського діалогу. У Першу світову біля нашого поліського села легіони Пілсудського вели запеклі бої проти армії Російської імперії. Виявилося, що саме ці солдати згодом заснували місто Леґіоново. Пан Анджей виявляв інтерес до життя в Україні, війни з Росією і кілька разів повторив, що говорити про нашу спільну історію треба обережно, шануючи почуття кожного.
А слова голови ради сільської гміни Добрувка Марціна Качмарчика, виголошені з таким хвилюванням, варто процитувати. Було видно, що голова хотів, аби в Україні чули не тільки польських політиків, а й таких людей, як він:
— Повірте, що крикливі молодики — це не лице нашого народу. У нас з українцями спільні бажання: відкрити кордони, щоб вільно рухатись у два боки, щоб прокидатися вранці щасливими і йти на роботу. У нас працює багато українців, у тому числі й зі мною. Усіх їх я знаю як фахівців і просто добрих людей. Так дружно ми і маємо жити. Не роз’ятрювати рани, бо це легко робити, а загоювати їх.
Після цих слів група українських журналістів аплодувала пану Марціну.
…На День незалежності по польському телебаченню, звісно ж, можна було побачити фільм «Вогнем і мечем». Стрічка, нагадаю, закінчується словами про те, що через сотню років після змальованих у ній подій Катерина ІІ ліквідувала і Запорізьку Січ, і Річ Посполиту. Автори підштовхують до думки, що у сварках між поляками та українцями виграє всім відома третя сторона. Добре, що в Польщі є багато людей, які це розуміють. Хочеться надіятись, що їхній голос буде визначальним — і поляки з українцями, попри все, таки підуть спільною дорогою, а не розійдуться в різні боки.
