"Газовидовбувники труять природу в Локачах, а гроші платять у бюджет Львова, де зареєстроване газопромислове управління", — нарікають люди...
Продовження. Початок у «Волині» за 29 липня.
2. ГАЗ ЧИСТЯТЬ ДЛЯ ТРУБИ, А НЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ Повинен сказати, що на відміну від попередньої поїздки в довколишності родовища, коли несподівано розболілася голова, нічого такого, що спонукало б до думки про забрудненість повітря шкідливими хімічними сполуками, цього разу я не відчув. Ані дорогою до газовидобувного промислу, ані на його території. Може, той біль взагалі був з іншої якоїсь причини? А, може, не відчув я на собі жодної дискомфортності, бо не так “завернув” наразі вітер? Не берусь судити. Тим паче, що сам промисел захищений тими вітрами від осідання шкідливих речовин безпосередньо на його території, неначе парасолькою, а зона їхнього розсіювання — поняття досить абстрактне. Факел, котрий у недалекому минулому лякав довкілля стовпом полум’я висотою до 8 чи й 10 метрів, що бушувало денно і нощно (протягом доби тут згоряло близько 80 тисяч кубометрів “брудного” газу, хоч про “бруд” той говорити було не прийнято), тепер нагадує мерехтливим вогнем на небесному тлі грайливого котика, на якого перетворився приборканий тигр. І за призначенням чимось схожий на кошаче вичікування біля нірки, позаяк є звичайним “черговим” пальником, покликаним не допустити викиду в атмосферу жодного кубометра газу при нестандартній якійсь ситуації, або ж при з’яві надмірної кількості газу, потрібного для роботи усе тієї ж електростанції. У цілком прозорому за тогочасної погоди повітрі над двома димарями електростанції, котра сьогодні є головним джерелом забруднення, теж не було, здавалося, навіть натяку на якісь викиди. Усе це відганяло геть найменші тривоги, настроювало на відповідний лад. Але розмова з інженером-технологом газовидобувного промислу Романом Санишиним, який на час відпустки замінив начальника підприємства, просто кажучи, не вдалась. І не тому, що молодий керівник поспішав кудись їхати, через що не міг уділити журналістові трохи більше часу, а виключно через досить своєрідний підхід до справи. Мовляв, скажіть, що і як ви маєте намір написати, я зателефоную у “Львівгазвидобування”, там визначать, чи така стаття буде нам на користь, а відтак вирішать, які дані вам треба дати, а які — ні. Перетворивши ось так звичайний газовидобувний промисел на об’єкт, інформація про який є для преси закритою, Роман Дмитрович не схотів навіть сказати, скільки ж, наприклад, видобули тут газу упродовж першого півріччя нинішнього року. Бо показник цей, як висловився, “не секретний, але конфіденційний”. З явним небажанням, але усе ж назвав два показники роботи електростанції та дозволив побіжно ознайомитися з висновками спеціалістів розташованого в Харкові Українського науково-дослідного інституту газу, котрі, поінформував, постійно опікуються родовищем і в березні нинішнього року досліджували промисел задля “визначення потужності викидів забруднюючих атмосферу речовин для встановлення їх відповідності”. Усе знову ж таки звелося до того, що викиди — в межах допустимих норм. Зважаючи на думку харківських науковців, як і на результати деяких попередніх перевірок, проведених за листами мешканців прилеглої до газовидобувного родовища території, я, очевидно, мусив би з цим погодитись. Аби, однак, не володів діаметрально протилежною інформацією, яку отримав у процесі роботи над скаргою від заслуженого діяча науки і техніки України, академіка Екологічної, Інженерної та Нью-Йоркської академій, доктора технічних наук, професора, завідувача кафедрою хімії і технології неорганічних речовин Національного університету “Львівська політехніка” Віктора Яворського. — На Локачинському родовищі,— сказав він, переконливо підкріпивши свої слова відповідними розрахунками та схемою технологічного процесу, що тут відбувається,— газ чистять для труби, але не для людей. У цьому зв’язку варто пригадати, що робота Локачинського газовидобувного промислу розпочиналася не так давно із введення в дію лише кількох свердловин першої черги. Свердловини ж другої черги видавали настільки забруднений сірководнем та іншими домішками газ, що без попередньої очистки запускати його в газотранспортну мережу трубопроводів не можна було в жодному разі. З тієї простої причини, що за короткий час металеві труби мережі під дією сірководню перетворилися би на решето. Завдяки тому, що очистку, або, як на промислі говорять, підготовку газу до транспортування забезпечили, і працює сьогодні підприємство на повну потужність, видобуваючи “голубе паливо” із усіх 20 свердловин. Але спеціальні апарати-абсорбери, що з допомогою поглиначів-цеолітів очищають газ від сірководню та інших шкідливих домішок, через кожні вісім годин роботи теж вимагають очистки. Здійснюється вона “голубим паливом”, що в даному разі неначе вимиває гарячими струменями увесь зібраний цеолітами “бруд”. А відтак і утворює потужний потік так званого газу регенерації, вміст сірководню в якому зростає, за рахунками професора Яворського, до п’яти процентів. З точки зору еколога, цей газ вимагав обов’язкової утилізації. Але саме він і спалювався на згадуваному вже факелі. Зостається лише дивуватися упевненості завідуючої відділом комунальної гігієни Волинської обласної санепідстанції Олени Савіді, з якою вона у березні 2003 року журналістові “Волині” сказала: “Я знаю, що в продуктах згоряння нічого страшного нема”. Тут же, однак, додала: “Ахнула, коли побачила цей факел вечірньої пори. Неприємне видовище”. Якби ж то тільки неприємне. Річ у тім, що, як пояснив мені професор Яворський, згораючи на факелі в потоках “брудного” газу, дуже небезпечний для живого довкілля сірководень нікуди, по суті, не дівався, а лише перетворювався на сірчистий ангідрид, або, як його ще називають, діоксид чи двоокис сірки. — Він не такий отруйний, як сірководень,— сказав Віктор Теофілович,— але належить до сильнодіючих отруйних речовин третьої групи підгрупи “Б”. Якщо ж врахувати, що при згоранні одного кілограма сірководню утворюється два кілограми діоксиду сірки, то вже й не треба казати, як забруднюється в даному разі атмосфера і середовище в цілому. Але є ще одна загрозлива обставина, на котру ніхто чомусь не хоче звертати уваги. Суть її в тім, що серед речовин, якими забруднений локачинський природний газ, є і вуглеводні. Якщо ж діоксид сірки в одному з ними “букеті” та ще й оксид азоту разом з діоксидом у цьому “букеті” присутні,— токсичність двоокису сірки зростає у декілька разів. А загалом утворюється сполука, згубний вплив якої на живу природу вченими ще до кінця навіть не вивчений. От вам і “нічого страшного нема”. Закінчення буде. Петро БОЯРЧУК.
