Дуже мене порадувала стаття в газеті за 29 липня “Ті, що росли під гуркіт канонади” Володимира Лиса...
Дуже мене порадувала стаття в газеті за 29 липня “Ті, що росли під гуркіт канонади” Володимира Лиса. Але мені дуже образливо стало, що не входять мої роки до учасників війни, а війна мені принесла непоправне горе. Я народилась 6 лютого 1938 року, у 1939-у мені було півроку, як батька забрали на польську війну, де і загинув. Мама моя єдина, найдорожча, як могла, старалася в ті воєнні і післявоєнні роки, голодні й холодні. Ще до колгоспів сама сіяла, орала, обробляла сім гектарів землі і здавала 18 центнерів зерна державі, а також різні податки. Взяла на допомогу другого чоловіка, але ненадовго. Забрали в лагер і не повернувся, осталась в мами ще одна сирітка. Потім був колгосп, кожен день мусово іти на роботу. Коли мамі було необхідно залишитись, то я вже в 12 років йшла за маму на роботу. Пам’ятаю, мочили у сусідньому селі коноплі, причепились п’явки до ніг, я їх ніколи не бачила, рву, а вони не відлітають, кричу, бо перелякалась. Було ще й так: прийшла я мала на роботу, дали коні скородити картоплю в колгоспі. І сестрі моїй троюрідній, вона теж сирота, дали запряжені коні в борони. Поле, де була картопля, довге, вона з своїми кіньми і боронами іде перша, а я за нею. На повороті борони зчепились і не знаю, як ми тоді живі остались. Жінки і діти, в яких батьки загинули у війні 1941—1945 років, користуються пільгами, одержували на дітей гроші, а ми були приречені. Наділяли ділянки в колгоспі, які я мусила обробляти з малих літ, допомагати мамі. Ті роботи домучували ту нещасну вдову, яка передчасно пішла з життя. І мені довелося взнати таке життя, довелось тяжко працювати і лікуватись, а врешті — лиш остатись інвалідом І групи і одержувати 100 гривень пенсії. Я дуже прошу зачислити мене до ветеранів організації “Захист дітей війни”. Дуже дякую Чап’юку Ростиславу Степановичу та іншим за турботу, а люди, які мають гроші, нехай допомагають, Господь не забуде. Надія НАВРАТЮК. с.Колодеже Горохівського району.
