Трохи Нью-Йорк. Бандерівський Здолбунів!
Невеличке містечко поблизу Рівного, в якому я досі ніколи не бувала, завжди асоціювалось у мене із дизель-поїздом сполученням Ковель — Здолбунів і початком мого студентства. Тоді, у середині 90-х, у той «здолбунівський» дизель ще треба було мати щастя влізти. Єдиний надійний транспорт, який підвозив студентів обох областей, а також дачників, пенсіонерів, торгашів, їхні картаті торби й знаряддя праці, замотані в газети, та набиті порожніми слоїками студентські валізки. Все це створювало таку «масовку» у вагонах, що навіть у тамбурі стояти було непереливки. Час від часу чергова «Вєрка Сердючка» намагалася зловити зайця без квитка чи роззяву без студентського і грізно наголошувала, щоб відійшли від стоп-крана. Після того «здолбунівського» обов'язково у когось зникав із сумки гаманець, а валізка зі слоїками була прорізана чимось гострим. Я виходила на своїй станції, наче з душової кабіни, а дизель прямував собі далі, до кінцевої
Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу освіти і культури газети «Волинь–нова»
І ось, як мовиться, за велінням журналістської долі нарешті побувала у залізничному вузлі всіх потягів – Здолбунові, щоб змінити свої асоціації.
Кажуть, здавна тут люди видовбували крейду із землі, навіть на гербі міста зображені знаряддя для цього заняття, тут і цементний завод побудували. І, можливо, якось із цим пов'язане те, що в місті є зменшена версія нью-йоркської статуї Свободи і пам’ятник Степану Бандері. А в місцевій ЗОШ №6 навчається вундеркінд з 11–А Максим Кіпранішин, який у свої 16 уже побував у Японії, бо докопувався до науки про Землю так наполегливо, як древні здолбунівці до крейди, і щаблями олімпіад просунувся аж до міжнародної, з якої привіз в Україну 3 місце та здобув собі президентську стипендію.
Завуч цієї школи Надія Середюк, яка їздила зі Здолбунова до Луцька, коли навчалася на істфаці, запропонувала мені зазирнути до краєзнавчого музею, щоб продовжити гарні враження.
У незнайомій місцевості все видається особливим: і костел апостолів Петра і Павла, схожий на неохмарочос, і новозбудована церква святої Тетяни, що мала вигляд стратегічної бази духовності, бо навіть при зачинених її дверях на подвір'ї – людно. Розговорилися з жіночкою, що поралася на клумбі. Каже, просто любить квіти. Як вийшла на пенсію, так і ходить до цього храму. Працювала фінансистом у місцевому управлінні. Все цифри та статистика, а для душі – квіти. І вдома їх леліє, і біля церкви доглядає не з примусу. Як народилася внучка, думала про те, як прищепити дитині справжні ідеали, бо хоч ми колись і були жовтенятами, все ж до чогось високого прагнули. От і подумала: треба дитину змалку приводити до Бога (пані Марія підсипає чорнозему під вичахлі за зиму рослини).
Загалом містечко невелике – до 26 тисяч населення, люди різних конфесій, але миряться. Зазираю в будинок, на причілку якого викладено цеглою «1905». Тут розмістилося місцеве управління культури й туризму РДА. Його очільниця пані Елеонора Стеценко перераховує, скільки в районі всіляких цікавинок: ГО «Життєлюб» для людей старшого віку,
40-річна капела бандуристів, а чого варта вчителька музики Валентина Крещук із 40-літнім стажем, яка випустила у світ мистецтва стількох заслужених артистів!
…Моє знайомство зі Здолбуновом тривало всього три години, і хоч я так і не потрапила до краєзнавчого музею, але скількох цікавих людей зустріла дорогою до нього у цьому невеличкому містечку…
Що ж, три крапки спонукають повернутися і продовжити знайомство, а мої асоціації зі Здолбуновом тепер не вимірюватимуться лише залізничними сполученнями.
