Дід Макар у 70 літ почав будувати хату

Кость ГАРБАРЧУК

Не кожен у поважному віці відважиться зводити дім. Дехто каже, що й у 40 років уже пізно. Такі твердження власним прикладом спростовує наш відданий читач, житель села Бихів Любешівського району Макар Мельник, який, маючи 70 літ, узявся до цієї непростої справи. Та, крім бажання, потрібно вміння. Але дід–оптиміст — ще й добрий спеціаліст: він і столяр, і муляр, і монтажник, і сантехнік. У новому помешканні зробив по–сучасному і ванну, й туалет. Сам себе він називає механіком–самоучкою, адже щоб було легше
на землі працювати, «склепав» тракторець.

Я всім казав: «Хочу вмерти у новому будинку». І за рік його зробив з дерева. Але як дасть Бог, то ще трохи поживу.

Цікавлюся у Макара Федоровича, скільки хат він збудував за своє життя.

— Одну, дві, три, чотири – людям і… чотири — собі, — рахує, загинаючи пальці. — Так якось вийшло, все працюю й робота не закінчується, — ніби виправдовується. — Не мав часу на курорти їздити.
Дід Макар 1943 року народження. Свого батька не пам’ятає. Федора Мельника як забрали весною 1944-го на фронт, то й досі родина не знає, де його могила. Тільки прийшло повідомлення — пропав безвісти. Залишилося у мами Євдокії на руках семеро дітей, він — найменший. Бідували страшенно, особливо після війни.
— В то врем’я в колгоспі платили сім рублів у місяць. Як хоч, так і живи. Ото така добра була совєцька власть! — сумно посміхається дід. — Зимою лушпиння, якась картоплина – і все. Весною березові котики їли. Жили на хуторі, але стали всіх силою у Бихів зганяти. Змусили і нас у село перебратися. З дитинства працюю. Після семи класів пішов пасти корів і телят. За літо заробив мішок жита, отак і перебивалися. Став старшим, то нарівні з дорослими чоловіками косив сіно, їздив на «сезони» у Харківську область. Після армійської служби, у
1968-му, одружився.
— Він за мене на 8 років старіший, – додає його дружина Ганна Анатоліївна, яка уважно слухає нашу розмову.
— Обманув, вона така молоденька була, — усміхається Макар Федорович.
— Добре прожили, гріх нарікати, — продовжує жінка. — Сварки, може, й були, як же в сім’ї без цього? Маємо трьох синів і двох дочок, 12 гонуків, уже й правнучка одного дочекалися. Так добре, що діти близько коло нас. Усім хати мій чоловік поставив. Недавно слабий був, але, Богу дякувати, одужав, завезли в лікарню в Боголюби, сказали якесь запалення. То я дві неділі сиділа над ним.
Кажу дідові Макару, що не кожен наважиться у такому віці розпочинати будівництво, а він не лише заклав фундамент, а й успішно завершив.
— Ви ж не думайте, що ми з жінкою до такого віку не мали своєї хати. Раніше жили навпроти — через городи, — показує рукою бихівський будівельник. – Ми те господарство залишили дітям. Коли повмирали батьки моєї дружини, то перейшли жити сюди, в стареньку хатину. Штири роки тому я її розкидав й зробив оцю. Тоді й люди в селі дивувалися: дідові 70 літ, а він хату надумав строїти. Я всім казав: «Хочу вмерти у новому будинку». І за рік його зробив з дерева. Але як дасть Бог, то ще трохи поживу.
Ми застали Макара Федоровича, коли він ремонтував трактор. Як пояснює господар, щоб на землі працювати, треба силу мати. Вручну ж не будеш її обробляти, то він назбирав запчастин та «склепав» тракторець, хоча ніде й не вчився. Тому називає себе механіком-самоучкою. Зараз готує техніку до весняних робіт. Землі в них вистачає, але толку з неї ніякого, якщо не дати гною. Найбільше грошей треба на солярку. «Тільки подумайте, 200 гривень за відро», – дивується мій співрозмовник. А пенсіонерів, котрі тяжко працювали, не дуже-то шанує наша держава.
Поки ми балакали, його дружина пішла в хату й за кілька хвилин повернулася з якимось пакунком. Бабуся Ганна винесла гарячі пиріжки, й ми звернули увагу, що загорнуті вони в нашу газету:
Скільки себе пам’ятаю, читаю її. Як же жити на Волині без газети «Волинь»? – дивується господиня.