Курси НБУ $ 26.86 € 31.83
Сповідь правдивого «колорада»

Волинь-нова

Сповідь правдивого «колорада»

Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ ім. Лесі Українки


 


Не вагаючись, беру одну собі. І відразу чіпляю до куртки. Бо з дитинства поєднання цих кольорів, багато разів бачене на вітальних листівках, асоціювалося з «Днем Перемоги». До того ж – «Діди воювали!»
Так–так, обидва мої діди боролися з фашизмом у лавах Червоної Армії! Той, що по татові, – Станіслав Хомінський – провів на фронті близько трьох років, мав кілька моторошних шрамів від поранень, які я страшенно любив розглядати малим. Той, що по мамі, – Микола Комареус – взагалі воював з 1939–го по 1945–й. Спочатку відступав, від Бугу – аж до Ленінграда. А потім наступав – до Берліна і Праги… На двох діди мали більш як півсотні нагород. З них добрий десяток – «справжні», «бойові». Ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За визволення Києва», «За взяття Берліна», «За визволення Праги»…
Одним словом, дев’ять років тому – 9 травня 2008–го – у мене не було жодних підстав не взяти оту стрічку. Хоча мій світогляд мало чим відрізнявся від нинішнього. Я й тоді був україномовним. Мав досвід активної участі в Помаранчевій революції. Тихенько мріяв про членство своєї держави в НАТО і ЄС. Вояків ОУН — УПА вважав не менш достойними борцями за вільну Україну, ніж моїх дідів-«червоноармійців». Словосполучення «друга світова» мені видавалося прийнятнішим за «Велику Вітчизняну». Образ Путіна вже тоді викликав реальні неприємні відчуття. А радянські часи я щиро ненавидів хоча б через Голодомор, який жорстким котком пройшовся по наших родинах.
Водночас чимало моїх друзів тоді розмовляли (а дехто й сьогодні розмовляє!) російською. З творчістю класиків російської літератури я знайомий не згірш, ніж із творчістю класиків нашої літератури. А у футболі я не те щоб вболівав, але трішечки симпатизував і російським клубам (окрім одвічного ворога київських динамівців – московських спартаківців) на міжнародній арені. Ну й, звісно, вітати дідусів і бабусь з «Днем Перемоги» було для мене абсолютно нормальною річчю.
Та й зрештою свою майбутню дружину я того дня спершу повів «на парад». А вже потім у Ботанічний сад – милуватися бузковим квітом. І таких – «зі стрічками» – ходило того дня Києвом тисячі й тисячі. А особисто до мене вже у саду підходило кілька людей – питали, де взяв, і чи не буде зайвої – для них.
То чого ж бракувало їм – отам «за поребриком»? І далі – аж за товстими кремлівськими стінами? Нашої толерантності до їхніх особливостей?!
Тепер мають. Людина «зі стрічкою» – нині однозначно «колорадською» – на вулицях Києва (Дніпра, Одеси, Луцька…) сприймалася б уже навіть не як «погана людина», а як закінчений неадекват. Святкувати «Перемогу» в один день з ними, навіть попри абсолютно щире й сьогодні «Діди воювали!», це ні в які ворота не лізе. А інформація про їхніх «двохсотих» на емоційному рівні сприймається із задоволенням (прости мене, Господи!). І підозрюю, що мої тепер уже покійні діди мене б таки зрозуміли.