Курси НБУ $ 26.86 € 31.83
Там, де загубилася... Україна

Волинь-нова

Там, де загубилася... Україна

Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»


 


Одна із них привела мене цими вихідними на Закарпаття, яке заворожує старовинними замками і гірськими краєвидами. За три кілометри від туристичного комплексу «Косино», куди люди звідусіль їдуть поніжитися в термальних джерелах і яке ще називають «маленьким Будапештом», розкинулося село Запсонь. На перший погляд, здавалось би, звичайний український населений пункт зі своїм закарпатським колоритом. Однак Україна тут губиться. Відразу привертає увагу напис на дорожньому вказівнику угорськими літерами «Щасливої дороги». І реклами, і вивіски, і назви вулиць не соромляться чужої мови. Впадають у вічі добротні будинки, на яких лише подекуди видніються українські слова на кшталт «Здаю кімнати». На лавочці біля садиби сидить дідусь, уважно придивляючись до чужинців. Спілкування з ним не дало бажаних результатів: я не зрозуміла його, а він — мене. Біля сільського клубу збираються юнаки та дівчата, одягнені у національні костюми, які значно відрізняються від українських. Як виявилося, чекають наречених. По вулиці, голосно вигукуючи угорські слова, бігають діти. Складається враження, що у цьому українському селі більше 80% населення – етнічні угорці. Мовчанням зустрічають вітання «Добрий день» і в одному з магазинів. Пальцем вказую на те, що хочу придбати, оскільки навіть понівеченою російською продавчиня розмовляла так, ніби перечіплювалася за високі пороги. Це село з казковими краєвидами видалось мені схожим на острів, що відірваний від материка, але, попри все, ще залишається його частиною. Почувала себе химерно: коли я встигла перетнути кордон?
Доки не чуєш чужої незрозумілої мови, можна було б сприймати все таким, як воно є: оці гори, зелені сосни, що зігріваються на засніжених ще й досі вершинах, ось ці звивисті вулички, що ведуть до місцевого храму. Там немає відчуття країни, її присутності — є прапори на адміністративних будівлях, національна валюта, але слідом ходить тінь сусідньої держави. Дехто переконує: за чотири кілометри – державний кордон. Тому нічого дивного, що всюди відчувається подих європейської Угорщини. І я схильна сприймати це прагнення до кращого життя, намагання стати ближчими до Європи. Та коли дивлюся на угорські написи, десь глибоко в душі остерігаюсь: чи не повториться історія з Кримом та Донбасом? Яке майбутнє чекає на нашу країну? Які в неї шанси вціліти, лишитися на мапі?
Забуваючи мову, ми втрачаємо Україну. Якось один військовослужбовець розповідав, що навіть рідне слово на полі бою здатне заспокоювати хлопців. Коли до них звертаєшся материнською мовою, вони – зранені, у шоковому стані – знаходять сили вижити. Бо серед куль і осколків не розрізнити обличчя, а чути лише мову. Вона пахне порохом і свободою. Звучить для них надією і любов’ю. А все в житті має починатися з любові…