ЯК КОХАНКУ ЦАРЯ ЗАСВАТАЛИ У КУПИЧІВ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

ЯК КОХАНКУ ЦАРЯ ЗАСВАТАЛИ У КУПИЧІВ

Популярний телесеріал «Бідна Настя», напевно, дивилось немало наших читачів. Проте не всі знають, що сюжет цього фільму побудований на реальній історії, яка мала волинську «прописку»...

Популярний телесеріал «Бідна Настя», напевно, дивилось немало наших читачів. Проте не всі знають, що сюжет цього фільму побудований на реальній історії, яка мала волинську «прописку». А прототипом головної героїні стала красуня-дочка петербурзького майстра-золотаря, в яку був безмежно закоханий російський цар Олександр І з династії Романових.

ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ З НАРЕЧЕНОЮ ПІСЛЯ ЇЇ... „ПОХОРОНУ”
Цю зворушливу і таємничу мелодраму вперше почув на презентації книги одержимого волинського краєзнавця, давнього автора нашої газети Михайла Купчинського «Купичів — минуле і сучасне». Згодом отримав листа від Михайла Макаровича, коли по телевізору крутили згаданий серіал. Давній знайомий ще раз нагадав дивовижну, майже фантастичну історію кохання імператора і бідної міщанки, пославшись на сторінки подарованої з автографом своєї книги.
Цар Олександр І заступив на престол у 1801 році після вбивства придворними змовниками його попередника Павла І. Історики досі не можуть достеменно визначитись, хто був батьком останнього і хто його справжня мати, оскільки існують легенди, ніби вагітність Катерини ІІ була фальшивою, а Павла народила жінка-прислужниця царського трону. Може, й тому холодними були почуття Катерини до названого сина. А ось внука Олександра чомусь любила.
Розкіш, золото, гуляння були повсякденними атрибутами його безтурботного життя, коли подорослішав.
На одному із званих балів з високим товариством царевич познайомився з красунею-міщанкою Дарією, дочкою придворного золотаря. Деколи і шанованого ювеліра кликали на звані бали. Так потрапила у вищий світ і Дарія.
Юна, струнка, свіжий рум’янець на непідфарбованому обличчі — все це надавало їй неземної краси. А очі! Два незамутнені джерельця світилися відкритістю. Олександр запросив чарівну незнайомку до танцю. З того усе й почалося. Він зрозумів: це та дівчина, яку шукає давно серед дворянок, княгинь, жінок вищої статі.
— Як вас звати? — запитав.
— Дарія, — відповіла тихенько, схлипуючи.
Так познайомились цар і проста дівчина.
Про почуття внука, що міцніло з кожним днем, довідалася ревнива бабуся Катерина. Розгнівалась за його вибір і розпорядилася відправити Дарію у монастир, щоб не міг спілкуватися з нареченою, яка не рівня високому становищу царського престолу: поряд з ним мусить бути гарна і знатна жінка.
Олександр розсилає друзів по монастирях, щоб знайти свою велику любов. Уже був за крок до зустрічі — не судилося. Про все знову довідалася цариця-бабуся, переправила внукову обраницю у ще віддаленішу чернечу обитель. Навіть вірні слуги царя не змогли знайти там монашки, щоб привезти її у столицю. А він все думав і марив: «Де вона?»
Йшли роки. Олександр І не одружувався. Тоді жорстока бабуся наказала своїм підлеглим виготовити воскову фігуру, схожу на Дарію. Поклали її в домовину і влаштували «похорон». У Петербурзі пішов поголос, що померла дочка майстра-золотаря. Цар повірив у смерть своєї обраниці, узяв собі за дружину вельможну принцесу.
Та не заспокоїлась Дарія. Через якийсь час їй дозволили провідати хворого батька. І ось вона знову потрапляє на царський бал невпізнаною. Олександр танцює з дамами. Останньою взяв її. І раптом серцем відчув: це його єдина, незабута любов. Тільки як бути? Поряд стоїть дружина, весь царський двір із його знаменитостями, а зліва біля розтривоженого серця — його Дарія...
ЦЕРКВА БЕЗ ПРИХОДУ
Олександр зрозумів, що вороття до минулого немає. І вирішує долю Дарії Наришкіної дещо інакше. На ранок кличе до себе найкращого друга — майора Миколу Леванідова. Просить присягнути на царську вірність та нерозголошення таємниці про минулі стосунки з Дарією і одружитись на ній. Той погодився.
Цар подарував за це нареченим 19 маєтків — в тому числі у Купичеві, Солотвині, Радовичах та інших селах на Волині, виділив великі коштовності і гроші.
Леванідови вибрали для проживання мальовниче село Купичів, що в нинішньому Турійському районі. Там, на горі, біля старовинної Преображенської церкви побудували двоповерховий дерев’яний палац, помешкання для прислуги. Життя у Купичеві пожвавилося: тут з’явилися вітряний млин, гуральня, олійня, корчма з притулком для подорожніх із заїздом коней, велика на той час цегельня.
До Леванідових нерідко приїжджали знатні гості — князі, графи і, за легендами, інкогніто навіть сам цар Олександр І, щоб згадати свою молодість.
Дарія народила в Купичеві трьох дітей: хлопчика і двох дівчаток. Син був хворобливий і помер ще юнаком. Одна дочка згодом вийшла заміж за графа Зажицького — рідного брата графині Ганської, дружини французького письменника Оноре де Бальзака, який любив подорожувати по Волині.
Поміщиця Дарія Леванідова мешкала в Купичеві довго. Підтверджувальні згадки, документи про це Михайло Купчинський знайшов в обласному державному архіві, у монографіях дослідників історії рідного села.
Одна з незвичайних духовних пам’яток, які залишила в Купичеві некоронована цариця, — однокупольна церква Святої Трійці на сільському кладовищі. Велику споруду з чотирма масивними колонами збудували з місцевої добротної цегли.
Задумана вона була як усипальниця знатних людей. У підземеллі спеціально вимурували ніші, де зберігалися домовини з останками померлих. Першим там був похований з подарованою Олександром І золотою шаблею Микола Леванідов, мав чин генерал-губернатора. Біля нього знайшла вічний спочинок Дарія, котра набагато пережила свого чоловіка. На похороні її нарядили царськими дарунками в золоті й сріблі, які привезла з собою у глибоку провінцію в далекій молодості.
Переказують, до Першої світової війни в підземеллі усипальниці ще можна було побачити близько тридцяти домовин місцевих багатих людей і знаменитостей. А згодом там залишились тільки сліди вандалізму і наруги живих над мертвими.
Під час останньої війни в Купичеві згоріла дерев’яна Преображенська церква — одна з найбільших тоді на Волині. Богослужіння стали проводитись у церкві святої Трійці, там хрестили, вінчали, хоронили. Та невдовзі місцеві чехи при переселенні на свою прабатьківщину у 1947 році передали православним односельцям свій євангелістський костел.
А цвинтарна церква Святої Трійці зазнала за радянських часів великої руйнації. Нині силами СВК «Дружба» з ініціативи його голови Петра Камельчука майже завершено зовнішню реставрацію старовинної духовної пам’ятки за пожовклою фотографією, яку зробив колись солдат-фронтовик Михайло Волчук. На черзі — внутрішні роботи. Ентузіасти вірять, що церква Святої Трійці, яка пережила століття, знову оживе, хоч і не має приходу.
Вона берегтиме під старими соснами вічний спокій померлих, упокоєних на роздвоєному купичівському цвинтарі обіч дороги в кінці села.
ВЕСЕЛКА ПІД ВІКНАМИ
Під кінець відрядження ми зустрілися на заквітчаному подвір’ї біля будинку подружжя Купчинських. Висловлюю щиру вдячність Михайлу Макаровичу за підказану тему. Перша помічниця невтомного краєзнавця-дослідника — дружина Юлія Тимофіївна, яка 32 роки пропрацювала вчителькою у місцевій школі. Дуже любить квіти, які виграють веселкою під вікнами такої теплої хати від ранньої весни до пізньої осені.
Михайло Макарович, заслужений агроном України, 50 літ «з гаком» на одній посаді прослужив полю. Тепер разом з дружиною збирають зерна своєї життєвої мудрості. З радістю гортали рукопис своєї нової спільної книги «Наша рідна школа». У ній — 104 розповіді про випускників купичівського храму науки.
Святослав КРЕЩУК.
Фото Миколи ЗІНЧУКА.