Низький рівень, вульгарність, мавпування нашої телереклами — цим уже нікого не здивуєш. Одначе, ці “телевитвори” (так і хочеться сказати — “телепотвори) дивляться наші діти...
Низький рівень, вульгарність, мавпування нашої телереклами — цим уже нікого не здивуєш. Одначе, ці “телевитвори” (так і хочеться сказати — “телепотвори) дивляться наші діти... Як казав один відомий гуморист, враження таке, наче кілька сотень тупих домовились прийти до залу водночас. Ну, як, скажімо, ще назвати процес заливання кип’ятком Чайковського з метою отримання заварки? Мимоволі хочеться внести пропозицію, щоб творці цієї перлини рекламної справи спробували для початку цю операцію на собі. А ми подивимось, яка з них буде заварка. Можливо, добре пропаривши мізки, вони спроможуться на щось розумніше. А поки що... — Ну, ти звір! — це такий комплімент видає захоплена дівиця хвацькому жевжику, який, вихиливши гранчак соку, танцює, аж заходиться. Цікаво, що вже в соці такого збуджуючого? Хіба запив щось... До речі, дітки теж п’ють соки. Ой, я вже бачу, як задоволена мамуся хвалить свого любого шибеника: — Ну, ти звір!.. Цікаво лиш, що ж то буде, коли “звірятко” підросте? І зустріне десь у темному під’їзді творців нашої реклами? Є такий вираз: небо в діамантах. Бачили? А в шматочках фруктів, заляпаних йогуртом? А я бачив. У рекламі, звісно. Залишається лише чекати, поки небесну блакить не всіють чіпсами, курячими стегенцями та ковбасою. І не заллють майонезом. От тільки чи схочеться на таке небо дивитись? Та панове рекламотворці, схоже, подібними питаннями себе не вельми обтяжують. Більше того, маю підозру, що вони і на гадці не мають існування якихось там етичних чи моральних норм та засад. Які там норми, коли тут гроші... Розумію — гроші. Розумію — треба чимось вразити глядача. Та, може, є ще куточки душі, куди не варто лізти масними руками? Бо з неба вже добрались і до Господа — примусили його Землю розфарбовувати. Господь гумор, звичайно, розуміє. Та був би я Господом — я б вам, хлопці, розфарбував би щось інше... Прости мені, Боже. Що вже казати про те, що на грішній землі... — Матусю, ти чудо! — Ні, це не я, це пральний порошок... Ось так. Може, тоді й матусі не треба, якщо порошок кращий? Вже не можна ввімкнути телевізор, щоб вам під носа не підсунули відомого витвору жіночої гігієни. Що на черзі? Туалетний папір? Плювальниці? Чекаємо з нетерпінням. Про оголену натуру в рекламі. Слухайте, хлопці, мені, як чоловікові, звісно, цікаві окремі жіночі місця, але ж усьому своя міра. На перший раз воно цікаво, на двадцятий — нудно, на сотий — нічого, крім відрази, не викликає. Чи знають про це пани рекламодавці, чи важливий процес інформування про свою продукцію вони повністю віддали на відкуп слинявим тінейджерам, які сяк-так закінчили платні рекламні курси якогось колишнього профтехучилища, нині перейменованого на інститут чи академію? Сидить собі отаке хлопча чи дівчатко в рекламному агентстві, дивиться у стелю та висмоктує з пальця такий-сякий сюжетик для рекламного кліпу. Бо більше ж нізвідки. Хіба зі свого ж життєвого досвіду, що складається з перегляду американських бойовиків, голівудських мелодрам, мексиканських “мильних опер” та іншої “субпродукції”, розрахованої на рівень сприйняття “нижче середнього”. Продукт із цього “субпродукту” нам і доводиться споживати. Загалом враження від нашої реклами таке, що вона або робиться тупими, або робиться для тупих. Хоча, можливо, і те, й інше. Навіть поодинокі вдалі рекламні ролики погоди, на жаль, не роблять. Колись в інтерв’ю один із провідних рекламовиробників зауважив, що при всіх своїх недоліках, рекламний бізнес годує сотні людей. Але чому, щоб забезпечити тих кілька сотень, має страждати кілька десятків мільйонів? То, може, нам усім краще зібрати хоч по гривні, і ці, як казав Райкін, “сумасшедшие деньги” віддати їм, аби вони лиш не займались “творчістю”? Бо будуть і наші нащадки робити заварку з Чайковського. Володимир КОЛОМІЄЦЬ. м. Луцьк.
