Курси НБУ $ 26.48 € 31.17
Щоб прозріти, треба побувати тут

Волинь-нова

Щоб прозріти, треба побувати тут

Без пафосу й перебільшення, це було моєю мрією. Хоча взагалі вважаю: бодай одного разу там мусить побувати кожен українець. Аби подякувати за мову «Кобзаря» і помолитися за вічний спочинок Тараса. А ще — пройтися хоч частиною того шляху з Успенської церкви у Каневі на високу Чернечу гору, яким несли перепоховувати прах Т.Г. Шевченка на своїх руках десятки жінок-плакальниць. А ми з редакційними колегами своє духовно-патріотичне паломництво до національного пророка приурочили Дню Незалежності України

Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу освіти і культури газети «Волинь-нова»


«Здається, кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша Україна», — ділився поет, попоїздивши по світу та повертаючись на рідну землю. Так щоразу захоплюємося і ми, відкриваючи незнані місця на карті своєї держави. І кожен бачить їх по-своєму.
У Моринцях на Черкащині, де народився майбутній геній у бідній хатині діда по матері Якима Бойка, і досі намагаються зупинити час, коли Тарасова мати Катерина його малого «повила і, повиваючи, співала…» Вусатий доглядач музею-садиби повертає гостей на два, а то й три століття в минуле. Наче ми навмисно приїхали з Луцька, аби навчитися холодити молоко у глиняному глечику, слухаємо, як кидати в нього так, щоб не вискочила, жабу-холодушку. Піч, лава, ослінчики, давні образи, невеличкі віконця на чотири шибки і сіном встелена долівка — Шевченкова хата. А на подвір’ї — молодий вишневий сад, що його насадив не так давно Ющенко з дружиною (кажуть, він найбільше з усіх президентів дбав, аби й тепер «…хрущі над вишнями гули…»).
Моринці — це родючі чорноземи, пасіка, кузня, бородатий гончар, що крутить глиняного круга та створює миску зі шматка мокрої глини, вусатий чоловік за ткацьким верстатом… Бо не лише шевці, шевчуки й шевченки, а й гончарі, пасічники, ткачі, ковалі й просто хлібороби жили тут за тих далеких часів, живуть і понині. Їхні хати не дуже то й змінилися — невисокі, з такими ж маленькими віконцями, хоч господарі давно не кріпаки. Черкащина — то така особлива місцевість, із уповільненим плином часу, спокійна й віддалена від Європи. Не вдалося тут поетові гніздечка звити, не було того дому і в інших місцях. Про це свідчать і дороговкази життя Шевченка на подвір’ї у Моринцях із назвами міст, де довелося йому проживати своє страдницьке і таке коротке життя. Направду — геніальні люди кують світовий прогрес, а не особисте щастя.
На диво, після цієї поїздки і «Кобзаря» вже читаєш по-новому, наче між рядків, як після тлумачення. Скільки усього написав Шевченко-художник та Шевченко-поет, і скільки написали, намалювали, вишили й створили про нього його нащадки — розкажуть у Канівському музеї, що аж сяє своєю презентабельністю. Усе це вражає й поважні делегації. Мабуть, так і треба, наш Кобзар достойний світової шани. А серцю просто не йметься, що й справді стоїш на землі, де він похований. Коли ж помолишся біля високого пам’ятника і поглянеш на Дніпро, на кручі, а тоді зійдеш униз до самого Ревучого — то немов прозрієш. Не забудуться вже ніколи його темні води, що б’ють хвилями об берег, ревуть, і стогнуть, і хвилюються. Згадую і Гоголівский «чуден Днепр при тихой погоде», і патетичний гімн «Похвала Дніпрові» Феофана Прокоповича, але вражена широким Шевченковим Дніпром. Йду й озираюся на шум його хвиль. Перепитую у канівського екскурсовода Костянтина, чи такий той Дніпро завжди суворий. Жартує, що тільки сьогодні, але є місце, де рибалкам, каже, навіть заборонено вудити рибу через вир, що затягує човни. Силище! Розумію, чому хотів дивитися на нього вічно Великий Українець.