Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
Вокзальні вогні і віра в кілометри

Волинь-нова

Вокзальні вогні і віра в кілометри

Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»

Маючи погану звичку запізнюватися, якось не встигла на свій останній маршрут із Ковеля. Залишився єдиний варіант — чекати потяга, що відправляється о пів на другу ночі. Часу було вдосталь, тож жалкувала лише про те, що не захопила із собою книги. Вмостившись на холодній лаві в залі очікування, спостерігала за життям вокзалу.
Тільки глибокої ночі, прислухаючись до навколишніх звуків, можна відчути, як він дихає важко і стомлено. Тут усі на щось чекають, на щось сподіваються, зустрічаються і розлучаються, радіють і сумують. Навіть коли закриваєш очі, чуже життя все одно привертає до себе увагу. Наприклад, ось ця жінка кремезної статури, що напористо махає шматтям на швабрі і час від часу злісно поглядає на пасажирів, що дрімають. Чи он там на пероні закохана пара, яку за мить чекає розлука. Вокзальний диктор періодично оголошує напрями поїздів, і люди, зібравши валізи, потроху залишають свої місця.

Не страшно, коли любиш. Не страшно, коли вибачаєш. Страшно, коли згораєш, як свіча. Чи то від болю, чи то від власної слабкості.

Помічала й раніше, що на вокзалах на військових уже ніхто не звертає уваги: камуфляж носять усі — і добровольці, й охоронці, і навіть рибалки. А розібратися в шевронах не так просто. Тільки крадькома зустрівшись поглядом, вловлюєш їхню відстороненість від світу, приналежність до тієї території, де смерть дихає поруч. Як ось той молодий, але вже із сивиною чоловік, що забився у самий кінець залу очікування. Телефонний дзвінок підтверджує мої здогади: у військових специфічна манера спілкування. А ще вони, наче рентген, бачать, що всередині нас, найчастіше ж там порожнеча і байдужість. Мирне життя дає нам багато варіантів вирішувати, як ставитися до тих, хто тримає зараз лінію фронту. Вони ж не можуть перечекати війну, як ми, незважаючи на те, що розчаровуватися в людях, на чию підтримку розраховуєш, завжди боляче. Бо ж любов дістається тільки найсильнішим. А вони люблять, раз ідуть на смерть.
Тут, на вокзалі, багато що впадає у вічі. Саме тут ти бачиш, які ми всі різні у стиснутому просторі й часі.
Хиткою ходою до мене наближається чоловік років сорока. Довкола вільні місця, але він сідає на сусіднє крісло. Спершу мені хотілося піти геть подалі, але чекання випробовує людину на міць, і я залишаюся. Він довго переповідає мені історію життя, я мовчки слухаю, придивляючись до свого співрозмовника. Інтелігентно вдягнутий, обручка на правій руці… Не скажеш, що безхатченко, як ось той чолов’яга, що мирно собі посопує на сусідньому ряду. Алкоголь, мабуть, придумали для того, аби приглушувати відчуття болю. Можливо, саме тому чоловіки у відчаї шукають пекучих напоїв, що вимивають із їхніх душ тяжкі спомини. Їм завжди бракує якоїсь справжності і відкритості — через це вони іноді ламаються і впадають у залежність. У такому стані розповідають про все. Тоді говоряться речі найбільш чесні: коли життя летить шкереберть, можна наостанок хіба що виговоритись. Як би від цього не потерпали душі і серця. Не страшно, коли любиш. Не страшно, коли вибачаєш. Страшно, коли згораєш, як свіча. Чи то від болю, чи то від власної слабкості.
Дорога робить нас більш витривалими, а отже — уважними. Уважність у свою чергу позбавляє нас зневаги та нетерпимості. Як ось у випадку із цим чоловіком. Можливо, для декого просто важливо, щоб його вислухали. Можливо, декому і нема з ким поговорити. Тому, очікуючи опівночі на свій потяг у напівпорожньому вокзалі, потрібно бути готовими до того, що вашими попутниками можуть бути і цигани, й безхатьки, і навіть не зовсім тверезі співрозмовники — одним словом, усі, хто робить наше життя водночас цікавим і нестерпним.
…Ніч була темною, вокзальні вогні — золотими. Потяг сполученням Ковель — Хотислав нарешті відправлявся з сьомої колії. Колеса застукали все гучніше, повільно зупиняючись перед кожним пероном. Миготіли поля, мідно світився осінній ліс у приглушених вересневих барвах. За вікном вагона показався знайомий міст через річку Вижівку. Ми завжди з радістю повертаємось туди, де на нас чекають. Заради цього й долаємо кілометри…