Ви – ромашка чи кактус? Все одно в душі… квітка
Люди – як квіти. Схожі характерами. Одні – яскраві й запашні, інші – непримітні й колючі. У кожного – своя таємниця, маска, за якою приховано щось незвідане для людського ока. Буває, що за колючками криється велике і щире серце, а часом за неймовірно красивим цвітом – порожнеча і байдужість
На нашому робочому столі стоять сонцесяйні ромашки. Рідко зустрінеш таких щирих людей. Простих, як ці польові квіти. І не просто відвертих. Я б сказала: оголених до почуттів і думок. Без боязні розкрити таємниці свого щастя. Мені подобаються люди, які мають сміливість бути справжніми, бо навіть правда, сказана у вічі, не така болюча. Розмова з ними — справжнє джерело мудрості, вони віддають нектар свого серця іншим і від цього стають ще багатшими.
Я знаю таких людей. Володимир — один із тих, хто пройшов дорогами війни. Там, де вогонь спопеляє душі дотла, а земля вдягається в чорне, навіть найменшенька стеблинка, що пробилася з-під її кривавих ран, сприймається як найбільше диво. Тому й цінується кожна усмішка і сльозинка. Не знаю, скільки на його очах намертво впало солдатів, скількох поранених та скалічених витягнув з окопів. Але безмежно радію, що повернувся живим. І, зустрічаючи цю людину, щоразу дивуюся: наскільки світла і сонячна у нього душа, немовби й не обпечена вогнем війни. Для мене він є справжнім прикладом мужності, відваги, героїзму, бо зумів пронести квіти свого серця через усі випробування, що випали на його долю. Я дивлюсь на цього чоловіка із захопленням і радію з того, що є люди, які не зрадили принципів взаємопідтримки, солідарності, відданості й непродажності. Їхній приклад доводить, що будь-який страх можна перебороти, пересилити, переступити через нього. Просто важливою є віра. Навіть у момент, коли ранкові новини змінюються лише в гірший бік і жодних передумов для покращення немає. Потрібно вірити людям, котрі свої слова підкріплюють дією, котрі не відмовляються від своїх переконань. Цей дивовижний чоловік нагадує мені соняшник, який завжди тягнеться до сонця.
Уявімо, що ми всі — це велика різнобарвна клумба. У суспільстві, де зібрано букет особистостей, головне — не втратити жодної пелюстки. За бронею впевненості і сили — наше вразливе серце, страхи і сумніви. Тому дуже важливо, щоб у житті зустрічалися люди, здатні побачити в нас те, чого ми самі не помічаємо, підтримати й окрилити. Мені доводилося споглядати безмежні пустелі замість душі у грудях. А лише у люблячому серці — тисячі граней, і в кожній — своє світло і пахощі: любов до країни, своєї справи, людей, природи, Бога. Життя, сповнене любов'ю, подібне до квітучого саду. Тому не переставайте любити навіть тих, хто відвернувся від вас.
Жовтнева симфонія листопаду робить мене особливо відкритою. Без ширми. Без маски. Без фальші. Згадую все, що обіцяла собі увесь цей рік, чого так і не досягла, від чого відмовилася. Згадую тих, хто був близьким, чия присутність була важливою, тих, кого безнадійно для себе втратила. Згадую і думаю: найбільшою радістю в житті для мене була саме зустріч із вами. Бо ми, люди, — як квіти, все одно тягнемося до сонця. Попри колючки і пишну вроду. І саме в цьому — наша сила.
В щирім серці, в чесних грудях —
вірю, знаю! — квіти є!
Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.
В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,
Золотими пелюстками в них кохання розквіта.
Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,
Завжди ніжністю й любов’ю поливайте,
люди, їх.
(Василь Симоненко).
