У нічний клуб приїхав воєнком — «Не хочу в армію!»

 Ігор ГОРДІЙЧУК,
Герой України, керівник військового ліцею імені Івана Богуна (м. Київ):
— Я часто думав над питанням примусової служби в Збройних силах і вже багато про нього говорив. Моя позиція однозначна: Україні потрібна навіть не професійна армія, а високопрофесійна. Якщо так звані мажори не хочуть служити, не треба їх тягнути силою. Коли в людини не лежить душа до війська, ліпше хай її там не буде. Я не хочу без кінця їздити на похорони таких вояків. Хто не бажає, хай не служить, а краще заплатить додатковий податок у казну держави. І ці гроші підуть на підвищене грошове утримання того, хто хоче служити і захищатиме свій народ на професійному рівні. Ми багато говоримо про те, щоб брати приклад з інших країн. А саме така система діє, скажімо, в Ізраїлі.

 

 Євгенія ХАРКІВ,
учителька, чоловік якої Михайло 15 місяців служив на передовій у зоні АТО (с. Скригове Горохівського району):
— Все правильно. Треба щось робити з тими, хто ухиляється від служби в армії. Починати слід із роз’яснювальної роботи, а потім можна і по нічних клубах пройтися. Звісно, хотілося б, аби люди захищали країну свідомо. Але для цього потрібне розуміння, що всі рівні як перед Богом, так і в громадянських обов’язках, незалежно від статків родини. Ми живемо в цій державі, отримуємо від неї пенсії, допомогу при народженні дітей, користуємося пільгами. То мусимо послужити їй, коли виникла небезпека. Мій чоловік Михайло Харків 15 місяців був на передовій. Це рідкість, щоб іти до війська зголосилася людина, якій 52 роки. Його не з бару в АТО забрали, він добровільно взяв повістку і прибув у військкомат. Але досі не може отримати ні обіцяну учасникам АТО землю, ні на пенсію вийти (хоча один місяць перебування на Сході мав би рахуватися за три). Звісно, чоловік ішов на війну не за гроші і не за земельну ділянку. Він захищав свою державу. Але все одно це несправделиво і, чесно кажучи, образливо.

 

 Микола ГЕЙНИК,
начальник хірургічного відділення Рівненського військового госпіталю, офіцер, який пройшов 3 війни і 4 місяці був у полоні (м. Рівне):
— Я вважаю, що такі методи — допустимі, якщо молоді люди злісно і безкарно ухиляються від служби. Їх же не мобілізовують, не збираються відправляти у зону бойових дій, бо там від них не було б ніякого толку. Йдеться про призов на військову службу, яку, на моє переконання, має пройти кожен здоровий чоловік.
Мені прикро, що сьогодні багато хлопців купують собі довідки про якісь захворювання, ховаються, щоб їм не вручили повістки. У часи моєї молодості це вважалося ганьбою. Тих, хто не відслужив, і дівчата сторонилися. Сьогодні, на жаль, виросло цинічне покоління мажорів, які живуть за рахунок заможних батьків, у яких нема патріотичних почуттів, відчуття обов’язку перед державою, суспільством. Їх потрібно «ставити на місце». Якщо є здоров’я гуляти у нічних клубах, то і до війська може йти. Дисципліна ще нікому не зашкодила.

 

 Ігор ПІДЛІСНИЙ,
заступник волинського обласного військового комісара (м. Луцьк):
— На 70 відсотків підтримую своїх колег із Києва та Львова. При оголошенні призову хлопці мали б самі звернутися до військкомату. До подій на Донбасі залишатися байдужим не можна.
Тому ці методи, можливо, надміру радикальні, але передбачені законом, якого всі повинні дотримуватися. Цього вимагає наше сьогодення, обпалене війною.

 

 

 Сергій ТОРЧИНСЬКИЙ,
учасник АТО, інспектор відділу розшуку та опрацювання матеріалів ДТП управління патрульної поліції Луцька, «бронзовий» призер «Ігор нескорених» (м. Луцьк):
— Я вважаю, що таке «виловлювання» призовників, може, трохи грубе, але виправдане. Бо як то так: один воює, а другий — танцює… На жаль, в Україні, де йде війна, багато хто живе за принципом: «Моя хата скраю — нічого не знаю». У нашій державі військова служба обов’язкова, і всі, кому належить за віком, мають бути призвані. Інша справа, що хтось за станом здоров’я одержує звільнення. А ще скажу таке. В Ізраїлі кожен, хто хоче мати державну роботу, повинен спочатку відслужити. І у нас так має бути: незалежно від того, чи ти політичний діяч, чи працівник поліції — послужи своїй Вітчизні.

 

 Оксана КОВАЛЕНКО,
головний редактор ТВО телебачення філії ПАТ «НСТУ» «Волинська регіональна дирекція» (м. Луцьк):
— Підтримую. Працівники військкомату не порушують законодавства такими діями, вони пристосовуються до обставин. Як громадяни України хлопці (чоловіки) мусять іти до армії, захищати цілісність держави, хоч і хочеться їх вберегти всіма силами, адже кожен день з острахом чекаю рухомого телерядка про пережиту добу в АТО. Маю знайомого викладача університету, якому повістку вручили на вулиці. Він свідомо не дозволив собі розмірковувати над непростим питанням «за кого воюємо», відслужив на передовій в АТО і викладає, слава Богу, далі.

 

Я вважаю, що таке «виловлювання» призовників, може, трохи грубе, але виправдане. Бо як то так: один воює, а другий — танцює…

 

 Майя МОСКВИЧ,
громадська діячка, учасниця АТО (м. Луцьк):
— Держава повинна працювати над ідеологічним вихованням громадян, адже патріотизм формується з дитинства. І тоді не будуть потрібні ось такі «виловлювання». Люди йтимуть до війська свідомо. Таким чином і відбудеться перехід до контрактної армії, про яку час від часу люблять згадувати наші політики. А нічні рейди свідчать лише про слабкість нинішньої держави. Щодо вручення повісток таким способом, то я вважаю, що краще так, ніж ніяк.

 

 Володимир МЕЛЬНИКОВИЧ,
екс-начальник управління СБУ у Волинській області (м. Луцьк):
— Я перш за все негативно оцінюю тих людей, які ухиляються від служби в армії. Якщо вони нехтують священним обов’язком захищати Батьківщину, то, думаю, що такі методи допустимі. Оцінюю це з точки зору моралі. Хоча, можливо, з точки зору закону це не зовсім правильно. Але, якщо люди мають час розважатися в нічних клубах, то зможуть і підписатися про отримання повістки.

 

 Євген ДИКИЙ,
біолог, екс-доброволець «Айдару» (м. Київ):
— Суто з прагматичної точки зору, з банального бажання лишитися живим я ніколи не піду в бій із примусово загнаною до війська біомасою, єдиною мотивацією якої є те, що їх десь «відловили» у клубі під кайфом чи деінде та налякали тюрмою за ухиляння від призову. УПА не проводила рейдів по клубах та облав на вулицях, вона замість цього з ворогом воювала. І я хочу, щоб наше нове українське військо спиралося на традиції УПА, а не Червоної армії. На жаль, тиловий генералітет, менти та воєнкоми явно є спадкоємцями не нашого визвольного руху, а якраз навпаки – ворожої колоніальної адміністрації. І їхнє бачення армії успадковане саме від «совка»…
 На фронті командири бойових частин, які щодня стикаються з реальним ворогом на реальній війні, шукають собі справжніх солдатів, але не по наркопритонах. Там, під ворожим вогнем, росте та загартовується нова українська армія. Росте не завдяки, а всупереч тиловим генералам та воєнкомам. Рано чи пізно залишиться тільки вона, а поки – припиніть ганьбити її мусорськими облавами та іншим совковим непотребом!

 

 Богдан ШИБА,
луцький міський голова 2006 – 2010 років (м. Луцьк):
— Це абсолютне безглуздя, спосіб лікувати серйозну внутрішню хворобу зовнішніми примочками. З тих людей, яких нахапають по нічних клубах і «запакують» до армії, нічого путнього не вийде, вони ж не будуть нормальними військовослужбовцями. Або повтікають, або сп’яну надебоширять, або робитимуть інші неприпустимі речі. Тобто це не метод. Насправді треба жорстко припинити розкрадання коштів і майна в армії, притягнувши до серйозної відповідальності генералітет. Суттєво підняти авторитет армійської служби як служби Україні, а не генералам на дачах. Тоді хлопці за власним бажанням підуть до війська, адже наша молодь достатньо патріотична і відповідальна, а в умовах окупації країни — особливо. Українські юнаки знають, що треба виконувати свій громадянський обов’язок. Це закладалося в нашу ментальність упродовж століть.

 

 Тарас ЧОРНОВІЛ,
депутат Верховної Ради V, VI, VII cкликань (м. Київ):
— Ставлення неоднозначне. Зрозуміло, що потрібно якимось чином шукати тих, хто ухиляється від призову. Якби працівники військкоматів влаштовували облави на вулицях чи у студентських гуртожитках, то це б могло викликати справедливе обурення. А от коли така практика стосується «золотої» молоді, яка колеться, обкурюється, заливається дорогим алкоголем і всім показує, де вона мала нашу країну та її захист, то в мене зникають будь-які моральні перестороги. Щодо юридичної оцінки, то мені здається, що ці акції десь на межі законності, але не перетнули її.

 

Коли не працює закон, то такі методи прийнятні як варіант виходу зі складної ситуації. Адже військкомати стали заручниками: план із призову на службу перед ними ставлять, а допомагати ніхто не хоче: ні працівники ЖЕКів, в обов’язки яких входить повідомляти майбутніх солдатів, ні поліція.

 

Людмила КИРДА,
депутат обласної ради (смт Маневичі):
— Якби в країні оголосили військовий стан, тоді з цим можна було б змиритися. А в цій ситуації потрібні цивілізовані заходи, це ж не вихід  – ловити по розважальних закладах молодь. Треба якось зацікавлювати її, аби хлопці за покликом серця приходили до військкомату, щоб розуміли: пройти військову службу — обов’язок кожного чоловіка, особливо в зв’язку з подіями на Сході. Це все мені нагадує облави Другої світової війни, про які розповідали вчителі історії. Такими діями працівники військкоматів спонукають до того, щоб хлопці сиділи по темних закутках, переховуючись. Та й скажіть, будь ласка, хіба ж молодь ходить із паспортами на дискотеки?! Варто також згадати, як сьогодні живе політична еліта, в той час як інші ризикують життям. Військовослужбовці передусім повинні мати від держави захист і підтримку. А облавами на дітей у нічних клубах вільну і незалежну Україну ми не побудуємо.

 

 Віктор САПОЖНІКОВ,
міський голова (м. Нововолинськ):
— Розуміючи, що це не зовсім законні методи, десь у душі я все одно їх схвалюю – не як юрист чи посадовець, а як людина. Багато чуємо пафосних заяв, що всі – за Україну. Але то лише на словах, бо на ділі не всі поспішають її захищати. В народі це називається загрібати жар чужими руками. Я, наприклад, двічі проходив строкову службу: перший раз – як солдат, другий – як офіцер. А сьогодні що бачимо? Навіть при тому, що маємо контрактну армію і в «гарячі точки» призовників не відправляють, не всі бажають виконувати військовий обов’язок – сидять по «кабаках», тікають за кордон.

 

 Людмила ПРИХОДЬКО,
народна артистка України (м. Луцьк):
— Усіх громадян має стосуватися те, що відбувається з державою. Несправедливо одним розважатися, іншим – гинути від куль. Але не тільки дітям бідних ставати патріотами, має бути чесна позиція. Якщо чада можновладців воюватимуть, а їхні матері теж не спатимуть ночами, як звичайні сільські жінки, котрі відправили синів на фронт, то це все швидше завершиться.

 

 

 Олександр ГРУЙ,
колишній морський офіцер-підводник, капітан 3-го рангу (м. Нововолинськ):
— Коли не працює закон, то такі методи прийнятні як варіант виходу зі складної ситуації. Адже військкомати стали заручниками: план із призову на службу перед ними ставлять, а допомагати ніхто не хоче: ні працівники ЖЕКів, в обов’язки яких входить повідомляти майбутніх солдатів, ні поліція. Прикро, що в багатьох випадках батьки самі «прикривають» дітей-мажорів, які ніде не працюють, а тільки тусуються по різних клубах. Пригадую, ще в 1993 році, коли служив у Луцькому міському військкоматі, ми практикували подібне. Зранку або ввечері їздили по домівках, аби застати призовників. Хоча тоді був мирний час. А тепер, вважаю, ігнорувати такі речі аморально й неприпустимо.

 

 Володимир ЧЕРЧИК,
секретар Маневицької селищної ради (смт Маневичі):
— Перебуваючи в зоні бойових дій, часто чув слова обурення від хлопців. Мовляв, скільки людей зараз сидить у барах, поки вони в окопах, під обстрілами ризикують життям, захищаючи країну. Тому деякою мірою я ці методи підтримую. Інколи можна себе обмежити в надмірних святкуваннях, знаючи, що зараз на Сході — втрати. Тим більше, ситуація з призовом складна. Під час першого військового набору я працював у Маневицькому районному військкоматі. Якщо тоді призвалося близько 120 чоловік, то зараз неможливо знайти і 25. Виходячи з сьогоднішніх реалій, вважаю, що рейди по нічних клубах — правильне рішення.

 

 В’ячеслав СУДИМА,
заслужений працівник культури (с. Рокині, Луцький район):
— Це справжня облава без попередження, а ніяка не перевірка. Я засуджую такі методи. Ми ж не в дикунській країні живемо. Навіщо заламувати руки для того, щоб вручити повістку? Почали з клубу, де молодь відпочиває. А депутатська «золота» молодь взагалі за кордоном – і навчається, і відпочиває. Хай військкомати проаналізують, скільки наших можновладців і їхніх дітей ухиляються від служби? Так можна прийти на весілля і всіх гостей покласти. Схоже, йдемо до тих беріївських часів, що люди боятимуться з хати виходити. У нас не можуть познаходити чиновників під час робочого дня, а простих людей завжди легко звинуватити. Більше того, ще ж не закінчився призов, про який кажуть, що на 60 % виконаний. Якщо вже була вручена повістка, а людина не з’явилася, тоді має бути друга повістка, а далі – суд хай розбирається.

Бліц провели Мирослава КОЗЮПА, Алла ЛІСОВА, Галина СВІТЛІКОВСЬКА, Катерина ЗУБЧУК, Людмила ВЛАСЮК, Лариса ЗАНЮК, Олександр ДУРМАНЕНКО, Олег КРИШТОФ, Тамара ТРОФИМЧУК, Василь УЛІЦЬКИЙ.