«Про нас згадують, коли вибори чи війна. А ми ж іще живі люди…»

«МИ ВІДІРВАНІ ВІД СВІТУ»

«Добрий день, шановна редакція! Турбують вас люди поважного віку з села Комарів. Воно крайнє — на межі Турійського і Любомльського районів. Тому про нас згадують тільки перед виборами. Газету «Волинь-нова» читаємо, скільки себе пам’ятаємо. Відриваємо щось від себе і хоч  дорого,  але  передплачуємо, чекаємо і виглядаємо, як свого сім’янина. Чули, що ви можете де в чому допомогти. Може, і нашу проблему вирішите…»
А проблема комарівців у тому, що з перебоями доставляють у село балони зі скрапленим газом. Останній раз, судячи з написаного, їх привозили ще десь минулої зими на прохання Новосілківської сільради.

  «Заодно розкажемо ще про одну біду, — читаємо далі в листі. — Ми відрізані від світу, оскільки до нас не заходить ніякий автобус. А ми ще живі люди. Треба і в лікарню, і в аптеку добратися, і різні справи вирішити в районі, а до зупинки автобуса — 5—6 кілометрів. Ходимо й просимо тих, у кого є машина, щоб підвезли. А відповідь буває різна: то немає часу, то автомобіль несправний, а то і «я вже випив». Та ще й платити треба 200 гривень. Коротше, якби нам відновили колишній рейс Хворостів—Ковель, який проходив через наше село, то було б дуже добре. Хоч би два рази на тиждень…» На прохання односельчан лист цей написала Ганна Войчук.
На день нашого приїзду питання з газом уже було вирішене. Як з’ясувалося, коли ми зустрілися із сільським головою Андрієм Янюком, справді трапляються затримки з постачанням цього палива через те, що не в один же день складаються списки тих, хто потребує скрапленого газу. Та й фірма, яка його доставляє, не поїде, коли рейс буде нерентабельний, тобто не набереться повний комплект балонів.
А ось із рейсовим автобусом, то ця проблема є наболілою вже чимало літ. Та про її вирішення, на жаль, як сказав сільський голова, поки що і мови нема.
— Автобус, отой, про який написано в листі, не ходить у Комарів уже років вісім, — розповідає Андрій Володимирович, який на посаді сільського голови першу каденцію. — Я два рази звертався в департамент інфраструктури та туризму облдержадміністрації, але марно. Виставляли цей маршрут на тендер, однак ніхто з перевізників не зголосився. У районі кажуть, що рейс нерентабельний, оскільки малий пасажиропотік. Хто поїде собі на збиток? Солярка дорога, запчастини, зарплата водієві — само собою. Треба все це окупити. Я знайшов у Ковелі підприємця, який погоджувався дати автобус, а заодно і людям із села Комарів роботу. Вже нібито мали маршрут відкрити, але знову, як кажуть, осічка.
Одне слово, старий маршрут ніхто з перевізників не бере, а новий не хочуть відкривати, бо то «довга процедура». На цьому питання поки що й застопорилося.

У Комарові живе трохи більш як 300 людей. Зі 139 господарств — 40 пусток.

До речі, як з’ясувалося, те, що автобус у село не ходить, впирається не тільки у малий пасажиропотік: більшість доріг на території сільради  — в незадовільному стані. І це визнає сільський голова. Торік частину шляху у Новосілках і в бік села Комарів покрили асфальтом на основі співфінансування (оскільки це місцева дорога загального користування, яка перебуває на балансі Служби автодоріг Волинської області, то половину коштів дало це відомство). А  цього року всі гроші «кинули» на перекриття даху Новосілківського Будинку культури. Тож дороги відставили «на потім», бо, ясно, на все коштів із бюджету сільради 
не вистачає.

«ХОЧ БИ ДВА РАЗИ НА ТИЖДЕНЬ АВТОБУС ХОДИВ, ЩОБ ПОЇХАТИ В АПТЕКУ ЧИ НА БАЗАР…»

Проблеми, викладені в листі, стали, як мовиться, зачіпкою для того, аби побувати в селі, зустрітися з його людьми, почути, як вони живуть, чим переймаються. Оскільки секретар сільради Людмила Бортнічук — комарівська, то вона і стала нашим попутником у цьому знайомстві. Вже у дорозі від Людмили Олексіївни ми дізналися, що в Комарові живе трохи більш як 300 людей. Зі 139 господарств — 40 пусток. Осінньої пори, коли дерева скинули листя, ці порожні хати особливо помітні. Влітку зелень їх прикрашає, ховаючи двори, по яких насамперед можна вгадати, де вже нема кому топтати стежок.

 Найперший візит, звичайно, до Ганни Войчук — авторки листа в редакцію. Жінки, якій скоро вже виповниться 77, вдома не було. Як сказала її невістка Уляна, поїхала Ганна Никифорівна велосипедом до подружки в Новосілки. Одне слово, розминулись ми. Але поки говорили з Уляною про сільські проблеми («хоч би два рази на тиждень ходив автобус у село, аби люди могли на базар поїхати чи в аптеку, бо у нас немає медпункту»), то Ганна Никифорівна повернулася.
— Старість мене вдома не застане, — усміхаючись, мовила з ходу жінка, не приховуючи приємного здивування, що на її лист так швидко відгукнулися (До речі, і те, що балон із газом їй уже привезли, вона пов’язувала з реагуванням на її лист — довелося пояснити, що це не наша заслуга). — Не сиджу на місці — так уже звиклася.
А в подальшій розмові з Ганною Никифорівною стало зрозуміло, чому саме вона взялася «сочиняти» листа у редакцію. Небайдужу вдачу має ця жінка. Їй болить не лише те, що автобус у село не ходить, — бідкається, що картопля не в ціні, а «в неї стільки вкладено і грошей, і праці», і пенсії такі, що «як на них прожити».
— Ось у мене, — каже жінка, — пенсія мала, бо, пояснюють мені, заробіток був неважний. А хіба я винувата? Сім літ пошту носила (це 1957—1964 роки) — дев’ять кілометрів ходила пішки до Лукова, сумку повну тягала, бо газет тоді багато передплачували. А писали тоді мені в день один трудодень. І платили трохи зерном, трохи грішми. Потім у ланці робила, комірником була, техпрацівницею, але теж заробітків великих не мала. Звідси і результат такий.
Коли мова зайшла про ланку, кажу Ганні Никифорівні, як мовиться, до слова:
— І льон, певно, пололи, рвали? А зараз ми вже й забуваємо, як він цвіте…
— Нє! Ми не забуваємо! — чую у відповідь.
І Ганна Никифорівна веде нас до господарської споруди на обійсті, показує, який льон у цьому році вона виростила.
— Недавно обмолотила, одна горстка ще, бачте, залишилася з головками, — говорить жінка, беручи в руки невеличкі снопочки. — Півсотки, але сію. Для себе і для людей. Бо як хто має хворого шлунка, то треба відвар насіння  льону пити. У цьому році якось довго  льон цвів — одна квіточка вже засохла, а інша тільки-но голубіє. Ясно, що з того запізнілого цвіту насіння вже не було. А я ще й сочевицю вирощую. Чула, що вона дуже корисна. Зварю жменьку час від часу — посмакую.
У селі, певно, ніхто більше не займається ні льоном, ні сочевицею? З приводу цього Ганна Никифорівна каже:
— Ніхто. Тільки я — ось такий дивак. Зате один хлопець сказав якось: «Ви врятували мені життя і здоров’я». Він хворів на шлунок. Почув, що в мене є насіння льону, прийшов за ним. Пив відвар і видужав. І, слава Богу, зараз — мужик що треба.
Жінка пригадує, яким село було колись, який тут був колгоспний двір, як аж чотири машини возили жінок на поля. А ще люди будувалися, хати обмуровували чи шалювали і фарбували. А тепер пороз’їжджалися. «Була б робота, то трималися б села». Ось і в Ганни Войчук із трьох дітей тільки син залишився у батьківській хаті. А дочки живуть на чужині — у Москві, Білорусі.

«А КОЛИСЬ ДО НАС ІЗ ДОВКОЛИШНІХ СІЛ НА ТАНЦІ МОЛОДЬ ЇЗДИЛА»

 Про це ми почули від Надії Печохи, яка сорок років завідувала клубом у Комарові. Зустрітися з нею підказала секретар сільради Людмила Бортнічук, знаючи, що й сьогодні жінка не полишає сцени. І того дня на столі перед Надією Іванівною лежав пісенник, а поряд стояла миска з тістом на налисники («треба ще їсти щось зробити»).
— Вибираю пісні, — сказала жінка, — бо на 14-ту годину їду в Новосілки на репетицію. Я вже не завклубом, але кличуть мене співати: збираються старші жіночки — і я з ними. А тут, у Комарові, молодші є аматорки, які теж гурт створили. А вже на святковому концерті об’єднаємось.
Цей виступ готували в селі на 19 листопада — до Дня працівників сільського господарства.
— Новосілки, де сільрада, то село панське, — каже Надія Іванівна. — Там панський маєток колись був. А в Комарові трудяги завжди жили. І всі співали. Я пригадую, як стала завклубом, то хотілося щось новеньке зробити. Спідниці старовинні познаходила по хатах — бабусь, прабабусь, і ми з жінками виступали навіть у Луцьку. На нас дивилися, як на якесь диво, кіно можна було знімати.
І чим більше ми дізнавалися про Комарів, тим більше були вражені тим, як люди не здаються, як не хочуть змиритися з тим, що їхнє село неперспективне. Для них воно — рідне і найдорожче. Ця думка не полишала, коли ми побували у тутешньому клубі і побачили, як Галина Дехтярук, яка змінила на посаді завклубом Надію Печоху, разом зі своїм чоловіком Сергієм («добре, що погодився і виручає») самотужки ремонтували підлогу на сцені. Озброївшись сокирою та молотком, вони зривали прогнилі дошки, щоб замінити їх міцнішими, «а то ще артисти проваляться». До того вже згаданого концерту з нагоди Дня працівників сільського господарства готувалися.
— Одне приміщення в клубі відремонтували, — розповідає Галина Дехтярук, — а ось до глядацького залу ще не дійшло. Може, колись тут теж буде гарно…

 А поки що це «гарно» завклубом, як може, створює сама. Позбирала на горищі козубці із соломки, інші речі, які колись служили в побуті, і принесла сюди. З часом, як каже, куточок оформить, який розповідатиме про давнину села, про те, як жили комарівці.
… Як писала в листі до редакції Ганна Войчук, про Комарів згадують лише перед виборами, коли за голоси змагаються народні обранці. А ще, подумалося, коли треба було мобілізувати бійців, як почалось бойове протистояння на Сході України. 12 чоловіків із цього неперспективного села побували на війні. Слава Богу, повернулися живі, хоч не всі здорові («а щоб зараз пролікуватися, гроші потрібні, та де їх узяти?»). І не всі, виявляється, без проблем одержали статус учасника АТО. Коли ми в сільському магазині зустрілися з місцевими жінками, то мова була не лише про те, що село відірване від світу, а й про це, дуже наболіле, пов’язане з війною. Мати Віталія Моньчука, який був у 2014 році на передовій, розповіла, що її син ледь живий (босий і голий) вискочив із бронетранспортера, коли в машину влучив снаряд.  А після того, як повернувся додому, вона рік добивалася для Віталія статусу учасника бойових дій.

12 чоловіків із цього неперспективного села побували на війні. Слава Богу, повернулися живі, хоч не всі здорові.

— Попоїздила і попописала, — каже жінка. — А все через те, що помилка вийшла: у документі з військової частини значилося, що мій син  3 вересня 2014 року увійшов у зону АТО. А то ж було вже число, коли він звідти вийшов. Добре, що зберегла рапорт на його відпустку, і таки добилася справедливості.
А ще у цьому неперспективному селі ми зустрілися з багатодітною сім’єю Оксани і Віталія Криницьких. Шестеро діток ростить подружжя. Четверо школярів у них уже, один син — студент, а найменшій донечці ще й двох рочків нема. Побачивши у дворі транспорт, кажемо, що, мовляв, рейсовий автобус їм ні до чого.
— Якраз потрібний, — каже чоловік. — У мене ж діти, їм треба їздити. Своя машина, то своя, але добре було б, якби й автобус ходив у село…
Хочуть комарівці, щоб і дорога була в селі без вибоїн, по якій не страшно було б їздити, і сполучення бодай із райцентром. Бажання як для ХХІ століття  — не якесь захмарне. Трохи більше уваги до людей, до їхніх потреб — і ці проблеми були б вирішені.