ДИВНІ ЧАРИ НЕЧІМЛОГО

Про Лесю Українку написано багато. Та Лесезнавство залишається невичерпною криницею духовності, пульсування думки, поетичної наснаги.
Друге видання повісті Степана Скоклюка “Нечімле” вийшло нещодавно у видавництві “Надстир’я”. Вона привертає увагу в першу чергу прекрасним поліграфічним оформленням, значно доповнена новими матеріалами і є значним вкладом у дослідження життя і творчості нашої великої землячки. Перше видання книжки, яка побачила світ у 1996 році, схвально було зустрінуте науковцями, шанувальниками творчості Лесі Українки. Прочитавши повість, секретар Національної Спілки письменників України, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Олесь Лупій написав:
“Автор першим у нашій літературі художньо відтворив мандрівки Косачів до таємничого і загадкового урочища і озера Нечімлого. Ці дні так запам’яталися Лесі, так її схвилювали, що вона врешті написала свою геніальну “Лісову пісню”. Варто відзначити жваву мову повісті. Дуже прикрашають її діалектизми, місцева говірка. Вдало доповнює твір і післямова. Отже, вітаю щиро автора з творчим успіхом”.
Варто сказати, що й перше видання повісті “Нечімле” отримало багато схвальних відгуків. Уривки з книги друкувалися у київських часописах.
Нове видання зберегло попередню канву оповіді, але доповнене ще одною частиною, у якій йде мова про спілкування юної Лесі із мешканцями с. Скулина, знайомство із їх звичаями, міфічними героями почутих легенд. Епіграфами до окремих розділів взято строфи із поетичної книжки Петра Маха “Гостини в матері”. Кожен окремий розділ розкриває загадковий світ Лесиних уявлень про відьом, чаклунів, устами яких народжені повір’я і прикмети, означені нерозривний зв’язок людини й природи, світ явний і уявний, усе, що знайшло таке неперевершене відображення у “Лісовій пісні”.
Значно розширена у новому виданні книжки й післямова “Дивні чари Нечімлого” — своєрідна стежина для читача, що веде до першоджерел “Лісової пісні”. З посиланнями на дослідження відомих лесезнавців, у ній йдеться про те, як Леся Українка йшла до своєї Мавки. “У дядька Лева в Нечімлому була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера. В тій шопі на сіні ми ночували. Тоді саме були місячні ночі і Леся навіть вночі мала перед очима той краєвид з “Лісової пісні”, який був би найдокладнішою декорацією до неї, коли б я була малярем, то намалювала його, як пам’ятаю досі”. Цей уривок із спогадів сестри Лесі — Ольги, яка побувала з нею в урочищі, ще раз підтверджує, що саме Нечімле стало колискою відомого твору поетеси.
Так знайшла Леся Українка те, чого здавна прагнула її “лісова душа”. Нечімле найповніше виражало поліську красу. У місячну ніч заселила Леся Українка цю місцину фантастичними істотами, накинула на ліс і озеро серпанок казки.
Не може бути ніякого сумніву, наголошується у післямові книжки, що саме це урочище дало поштовх для написання безсмертного твору, який дивує нас своєю геніальністю.
— Степан Скоклюк у своїй творчості не раз повертався до вічних Лесиних джерел, спробував побачити глибоке патріархальне село очима цієї геніальної дитини,— наголошує у книжці відомий письменник і критик, лауреат премії імені Лесі Українки Михайло Слабошпицький. Після облаштування урочища, де зараз у прекрасному будиночку створено музей “Лісової пісні”, інтерес до цього унікального куточка шанувальників творчості Лесі Українки значно посилиться. Відомі наші лесезнавці ще не раз повертатимуться у своїх дослідженнях до загадок урочища, витоків цього безсмертного твору. Але першими й помітними кроками у дослідженні його безпосередніх витоків стала повість “Нечімле” волинського письменника Степана Скоклюка.
На мою думку, ця книжка має бути у кожній школі, бібліотеці не тільки нашої області, а й України. На жаль, перше її видання вийшло тиражем лиш 500 примірників, а друге, доповнене, у прекрасному поліграфічному оформленні — 100 примірників.
Віра КОМЗЮК, завідувачка музеєм-садибою Лесі Українки.
с. Колодяжне Ковельського району.