Щоби Пасха не була липова

У ньому йшлося про двох братів, бідного і багатого. Злиденний прийшов до іншого позичити борошна на свято: божився, що відробить усе з лихвою. Та багатій відмовив. І ось придумав бідолаха вирізати паску з липи (бо ж без неї перед людьми у церкві буде соромно). Жінка піч напалила, аби трохи загоріла, — ​і вийшла у них прегарна пасочка. Та така вдалася, що аж багатий брат у церкві очей не міг відвести. Мабуть, мав він проблеми добрячі з совістю, бо тут же (у церкві) тихцем поміняв братову паску на свою. І ось удома ставить кожен із них свячене тісто на стіл…

У бідній хаті менший син, не знаючи секрету про липу, поспішив відщипнути «пахучого свята» — ​як побачили батьки, то завмерли — ​а тоді оцінили подію як Боже диво. Одночасно в іншій оселі за багато накритим столом родина пригнічено мовчала: за їхньою версією, здерев’яніла паска означала кару за черствість

 

Тоді, у дитинстві, я довго і наївно думала, чому багачеві так важко не просто позичити — ​віддати рідному брату, обдарувати його. Що то за такі сімейні стосунки у них були раніше? Як їх виховували? У той час я не відчувала особливої любові до свого меншого брата, який, як і годиться, відібрав у мене однією лиш появою на світ добрячу частину маминої уваги. Однак, щоб аж так чинити з ним — ​такого моя ревнива дитяча душа і уявити не могла… Від батьків ми обоє чули, що назавжди є найріднішими людьми один в одного; у мами ми підгледіли бажання, якомога більше полегшити життя своїй мамі. А ще добре пам’ятаю, як бабуся з хвилюванням чекала в гості на Великдень рідкісного і поважного гостя — ​свою маму: перекладала туди–сюди ідеально складені речі, кидала тривожним поглядом на нас, онуків, — ​чи не встигнемо «розвести рейвах», підправляла на плиті рядочок розкішних пасок. Тоді для мене її метушливість була кумедною. Тепер розумію, як вона хотіла догодити отій старенькій згорбленій жінці з маленькими натрудженими руками… Саме та жінка, моя прабабуся Єфросинія, навчила бабусю Антосю багато працювати, думати про дітей, а про себе — ​аж наостанку… Тепер команда за родинним столом дуже омолодилася (іноді так шкода, що мій найменший син не встиг познайомитися з дідом і прабабцями); ми їмо паску не з печі, але за бабусиним рецептом.

Добре серце невтомно здобрює навколо себе усе, що може і допоки може. Здається, навіть із засвітів…

кі секрети її смачної паски? «Побільше дріжджів і здоби, нехай гарно підійде — ​у тиші і чистоті, а тоді міси. Міси аж до 7–го поту! Щоб хрускотіло…», — ​повчала мене бабуся, посміхаючись на мої спроби рахувати піт… Я спостерігала, як вона радіє білосніжності борошна, прозорості олій (чомусь так і казала: «олій») і передчуттю свята?.. У цей день вона завжди була у піднесеному настрої… У її рецепті нічого не написано про доброту і людяність (рецепти таке не передбачають.) А їх же вистачало не тільки на своїх.

…Найліпша релігія — ​то добре серце. Таку фразу нині ширять інтернет–простором. У цьому — ​глибока правда. Добре серце невтомно здобрює навколо себе усе, що може і допоки може. Здається, навіть із засвітів…

Іноді мої старші діти опираються оцій гарній українській традиції — ​розділити свято з бабусями і дідусем. Тут у них вибору нема. Вони ще не тямлять, що мають щастя «всотувати» унікальну родинну історію зі святом, шматочками спогадів, притлумленої печалі за тими, хто ще міг би бути тут. Їм ще важко розгледіти, що від минулого Великодня усмішки бабусь збагатилися новими зморшками, вони досі не помічають, що ті не сідають за стіл, поки не переконаються, що усім затишно і добре. Діти ще не вимірюють життя за принципом «як доживем». Вони, слава Богу, не мають такого досвіду, як дід з Полтавщини, який у голодний Великдень 1947–го — ​тоді 5–річна дитина — ​поспішав нарвати лободи на страву, поки не перехопили інші… Їм, таким молодюсіньким, ще важко до глибин збагнути велике бажання українського люду, що лине в усі–усюди і до Бога уже який рік, «щоб скінчилася війна»…

Я вірю у хорошу силу пам’яті поколінь. Таке формується поволі — ​головне, щоби «працювало» джерело істинне, а не липове.

[email protected]