Курси НБУ $ 26.27 € 32.01
«Освятіть, отче, бліндаж, щоби за хлопців було спокійніше…»

Щирі бесіди з капеланом Володимиром Трушем допомагали бійцям у важких ситуаціях.

Фото Юрія Величка.

«Освятіть, отче, бліндаж, щоби за хлопців було спокійніше…»

На передовій бійцям дуже потрібна духовна підтримка. У 2015 році Священний синод Української православної церкви Київського патріархату прийняв рішення започаткувати ротації капеланів у зону бойових дій. Одягнули камуфляж і представники волинського духовенства. Серед них — ​настоятель храму Різдва Івана Предтечі отець Володимир Труш із Луцька

Хрещеним батьком для бійця–східняка став старшина із Закарпаття

— Переді мною дорога на Схід була вже проторована нашими волинськими священиками, тож мені було легше освоїтися, знайти спільну мову з бійцями і з місцевим населенням. У жовтні 2016   року прибув у Мар’їнку, що поблизу Донецька, на першу ротацію. У капличці при штабі там щонеділі і на свята відправляли літургію. От і я в суботу ввечері, як тільки приїхав, провів службу, а після неї вийшов разом із військовими на подвір’я. Ми бесідували, але задзвонив телефон, і я на крок відстав. Раптом у якусь мить почув біля вуха характерний звук, аж уголос здивувався: «Куля, чи що?» Хтось засміявся, але цвьохнуло з другого боку, крикнули: «Снайпер! На землю!» Відповзли в укриття, і я подякував Богу, що всі вціліли, — ​так відповів отець Володимир на запитання про його бойове посвячення у капелани.

Оце й усе, що вдалося вивідати, бо про себе наш співрозмовник волів не говорити. Більше розповідав про хлопців, з якими зріднився на Сході, з якими їв кашу з одного казанка, рубав дрова, «латав» бліндажі після обстрілів, а у години затишшя довго бесідував, слухав їхні історії–сповіді. Хтось залишив удома стареньку маму, хтось — ​вагітну дружину. Часто просили, як до них телефонували рідні: «Візьміть, отче, трубку, поясніть, чому ми мусимо бути тут, заспокойте, щоб не плакали». Не відмовляв і у таких ситуаціях.

Хто відчув дух фронтового братства, тому важко зняти камуфляж і забути про війну. От і отець Володимир каже, що планує проситися на чергову ротацію.

— Підійшов якось старший взводного опорного пункту: «Отче, я сам не особливо віруючий, але освятіть і наш бліндаж, щоби за хлопців було спокійніше, хочу знати, що все зробив для них». У складні моменти більшало сповідників. Відсунеш набік боєприпаси — ​покладеш Дари, щоб задовольнити духовні потреби в сповіді, причасті. Якось навіть охрестив одного молодого бійця, — ​згадує капелан. — ​Хрещеним батьком для 18–річного східняка, який виріс у дитбудинку, став старшина із Закарпаття. Разом на позиції стояли троє кумів з одного села у Карпатах і той хлопчина, якого вони опікали.

Як і більшість волинських капеланів, отець Володимир має чималий стаж волонтерської діяльності. З початку бойових дій на Сході України разом із парафіянами — ​жителями
40–го мікрорайону Луцька — ​визначилися із пріоритетами. Їхня церковна громада зовсім молода, звели невелику капличку, де проходять богослужіння, взялися за будівництво храму. Але коли почалася війна, то люди з розумінням сприйняли ініціативу настоятеля про підтримку військових. Збирають кошти, зносять продукти, необхідні речі, а потім отець Володимир, скооперувавшись з іншими священиками, доправляє ті вантажі на Донеччину і Луганщину. Принагідно просив передати подяку всім благодійникам, бо лепта кожного однаково значима: і старенької жінки, яка віддає останню банку варення, і бізнесмена.

Їхав земляк на заробітки, а опинився на війні

— А знаєте, що найцінніше на війні для солдатів? — ​усміхається наш гість. — ​Не зброя, не харчі й не одяг, а те, що зроблене для них дитячими руками. Я сам не раз бачив у бліндажах поруч з іконками малюночки, передані школярами, чув, як хлопці по кілька разів перечитують один одному листи від дітвори. Для бійців, які добровільно пішли захищати Україну, дуже важливо відчувати, що росте нове покоління, яке поділяє їхні цінності.

Під час обох капеланських ротацій, кожна з яких тривала понад місяць, як розповідає отець Володимир, було чимало несподіваних і приємних для нього зустрічей. Гостював перед поїздкою на Схід у батьків на Львівщині, там чув про земляка, який, бач, втратив сором, поїхав на заробітки до Москви. Аж раптом на Донеччині на одному з опорних пунктів побачив того чоловіка зі зброєю у руках. Обнялися, і односельчанин пояснив: «Приїхав я на вокзал, уже й поїзд прибув. Але так на душі стало зле, що розвернувся й пішов до військкомату. Жінці гроші передаю, кажу, що доброї роботи ще не знайшов». А одного дня капелан наткнувся на передовій на свого вихованця.

— Коли я два роки працював інспектором Волинської богословської академії, то звернув увагу на дуже активного студента — ​Дмитра Дубіна. Він спочатку до Києва на Майдан їздив, відпрошувався із занять. А потім перестав ходити на навчання. Думали, що прогулює. Коли ж я зустрів хлопця серед бійців, то почувався так, наче з рідним братом побачився, — ​каже отець Володимир. — ​Сфотографувалися на пам’ять і домовилися вважати службу Дмитра тривалою акдемічною відпусткою.

Переглядаючи знімки, звернула увагу, що серед них є багато високохудожніх робіт, зокрема світлини фронтового фотокора
46–го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ «Донбас–Україна» Юрія Величка (позивний Фотограф), який тепер організовує свої виставки в різних містах, у такий спосіб розповідаючи про війну. Ось капелан отець Володимир Труш із Луцька в тісному солдатському бліндажі, ось його постать на даху зруйнованої будівлі, а довкола — ​огром неба. Знімок цей публікували різні солідні видання, бо він найкраще передає атмосферу на передовій: там люди справді ближче до неба. Наш співрозмовник згадує:

— Довелося мені відспівувати 24–річного бійця з Харківської області. Він керував взводним опорним пунктом і загинув під час обстрілу. Його командир і побратими, які мали доправити тіло в рідне село хлопця, попросили поїхати з ними. Це найтяжчий момент, коли ти бачиш горе батьків, і неможливо підшукати слова, котрі б втамували їхній біль. У зоні бойових дій я захоплювався багатьма молодими людьми–патріотами, яким не було ще 25, а вони командували старшими бійцями, проявляли справжній героїзм. Коли служив у
92–й окремій механізованій Харківській бригаді, там більшість хлопців розмовляли російською. Жартома називали тих, хто із західних областей, бандерівцями, а «западенці» навзаєм казали на них «москалі». Але в бою кожен знав, що можуть один на одного розраховувати, що всі — ​свої, у критичний момент прикриють.

Хто відчув дух фронтового братства, тому важко зняти камуфляж і забути про війну. От і отець Володимир каже, що планує проситися на чергову ротацію. А після Провід волинські священики вкотре організують волонтерську поїздку на Схід.

«Капелан мусить заслужити довіру й повагу бійців», —  каже отець Володимир Труш.
«Капелан мусить заслужити довіру й повагу бійців», — каже отець Володимир Труш. 

 У День захисника України бійців і їхнього душпастиря вітав Президент.

У День захисника України бійців і їхнього душпастиря вітав Президент. 

 

На передовій священик зустрів студента Волинської богословської академії Дмитра Дубіна.
На передовій священик зустрів студента Волинської богословської академії Дмитра Дубіна.