Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
«Уже 4-й рік, як Юра зник під завалами Донецького аеропорту…  Але я ставлю свічку за його здоров’я…»

Волинського кіборга й досі чекають вдома.

Фото з альбому родини Ковальових.

«Уже 4-й рік, як Юра зник під завалами Донецького аеропорту… Але я ставлю свічку за його здоров’я…»

Віднайти загубленого у вирі війни сина надіється Віра Ковальова із села Криничне Маневицького району

Їхніх імен нема ані серед живих, ані серед мертвих. На Краснопільському кладовищі у Дніпрі стоять хрести з написом «Тимчасово не встановлений захисник України» — ​це цвинтар невідомих героїв. За кожним номером і табличкою — ​трагедія конкретної людини і біль родини. І надія, що колись вони повернуться додому…
Від гладенької траси Луцьк — ​Маневичі дорога повертає ліворуч і зникає в лісі. Згодом з’являються будинки. Віра Сергіївна зустрічає мене біля воріт. Звідси, з батьківської хати, пішов служити у
2014–му 22–літній Юрій Ковальов. Я була вже біля цієї оселі чотири роки тому, відразу після січневих подій, коли Донецький аеропорт перетворився у залізний склеп для багатьох бійців. От тільки не наважилася зайти

 

«Він – ​живий і має повернутися додому – ​або є тіло, і я хочу його поховати»

— У січні вже буде п’ять років, як я чекаю на сина. Він був у Донецькому аеро­порту до самого підриву. Зідзвонювалися щодня: хоч одне слово, але мусив сказати. Найважче було 18 числа, коли їх травили газом. А потім з телевізійних новин ми дізналися, що термінал підірвали. Я просто жила в тому телевізорі в надії побачити Юру. В мене є тільки два варіанти: він живий і має повернутися додому. Або є тіло, і я хочу його поховати, щоб піти на могилу і помолитися, — ​говорить–плаче мама зниклого бійця.

У родині Віри й Анатолія Ковальових четверо дітей: троє синів і дочка. Найменший Назар навчається в Луцьку в кооперативному коледжі. Інші вже самостійні, однак батьки їх підтримують як можуть. У серпні 2014–го у їхню хату прийшло три повістки — ​старшому братові Андрію, Юрі та господарю — ​Анатолію Івановичу. Віра Сергіївна, як тільки побачила ті папірці, відразу зомліла.

— Дали Юрі повістку, через два дні Андрієві принесли. Ще й третю — ​чоловікові, тільки побоялися до хати прийти, то через десяті руки передали, — ​каже жінка. — ​Я написала відмову. А Юра пішов і забрав. Довго він був на Яворівському полігоні. Аж до жовтня.

Хлопець працював у Тростянці в підприємця. Ото і виживали так — ​щось Андрій заробить, щось Юра. Надумали хату добудувати. А тут Юру забрали…

 

«Президент дітей може обійняти і на Пасху, і на Коляду, а я свого сина – ​не можу»

— Він зростав дуже спокійним хлопчиком, чорно­окий такий, — ​крізь сльози згадує мати. — ​Все щось біля електрики мудрував, старе радіо розібрав, зробив динаміки, щоб музику слухати. Неконфліктний, умів промовчати.

— Водночас він був потайним, навіть переді мною рідко відкривався, — ​долучається до розмови брат Андрій. — ​Усе тримав у собі.

Анатолій Іванович згадує сина маленьким:

Коли твоя дитина зникла безвісти, ти наче стоїш над безоднею. З останніх сил чіпляєшся. А коли тобі говорять: «Змирись», ти зриваєшся і падаєш у прірву.

— У дитинстві Юрі до вподоби були тракторці. Вже навіть Назарко народився, найменший син, то ще тими машинками грався. А я працював механіком, бувало, прийду на обід, заберу дітей, так вони цілий день зі мною їздять. Дуже Юру любить внучок Іллюша, син доньки, часто плаче: «Я так за ним скучив. Хочу його побачити». Образливо до сліз: Президент дітей може обійняти і на Пасху, і на Коляду, а я свого сина — ​не можу.

Востаннє Юра приїжджав додому 28 жовтня — ​їх відпустили на два дні перед відправленням у зону АТО. Віра Сергіївна просила: «Синочку, не їдь, залишся!» А він мовчки стояв на порозі такий зажурений. Потім люди говорили, що їхав в автобусі й витирав сльози.

— Все життя нарікатиму на наше керівництво, бо вони ж знали, що Донецький аеропорт — ​це замкнуте коло, і відправляли туди дітей, — ​знову затремтів голос матері. — ​Я на Водохреща до сестри поїхала на Рівненщину. Юра зателефонував близько 10–ї години ранку. Говорили буквально три хвилини: «Мамо, все добре, я живий». А як виявилося, у той час їх уже газом травили. Ми з Вірою Полицяк зустрілися, її син теж там був. Він ще ба­чив мого 19 січня. А вже ­20–го дзвонив до Віри і про­щався.

Ще раз рідні побачили свого Юру по телевізору. Показали відео, як наших хлопців пропускали в аеро­порт через ворожий блокпост.

— Юра подзвонив мені, повідомив, що будуть проїжджати через сепаратистські позиції, — ​пригадує Андрій. — ​Сказали взяти із собою по мінімуму: мав автомат, п’ять блочків, з них лише два повні, дві гранати. Їх обшукали, всю іншу зброю позабирали.

 

«Як ви, можновладці, через позиції убивць пускали хлопців у замкнуте коло?!»

— Оцей біль ніколи не вгасне, — ​ледь крізь сльози вимовляє мати. — ​Як ви можете, можновладці, через позиції убивць пускати дітей у замкнуте коло?! Я проста жінка, може, чогось не розумію. Вам імідж потрібен, потрібні кіборги? А скільки їх там полягло під плитами? Були хлопці по 18–19 років. Переслали з Донецька відео тих, що загинули: це не обличчя — ​там жах.

Юрі була нагорода, та я не поїхала на вручення. А пізніше забирала її у Маневицькому військкоматі. Як мені було образливо: медаль просто мовчки поклали в руку. Тож скажи що–небудь! Я ж — ​мати… Йшла і за сльозами дороги не бачила. Ви — ​військовозобов’язані, і не знаєте, що сказати матері!

Повертаються хлопці покаліченими, але живими. Приїздять додому в цинкових трунах під синьо–жовтими полотнами. А звістки про Юру Ковальова немає й досі.

— Він числиться у безвісти зниклих, — ​каже брат Андрій. — ​Я зв’язувався з волонтерами, які шукали його по госпіталях «ДНР — ​ЛНР», у лікарнях і моргах Дніпропетровська. ДНК жодного разу не підтвердилося. Кажуть, є багато угруповань, про які майже нічого невідомо. Жевріє надія, що він у них…

Андрій усі ці роки не припиняє пошуків Юри:

— Любомир зі Львівщини до останнього дня був разом із братом. Розповідав, що Юру поранило в руку та ногу. Після першого вибуху його контузило, з вух кров потекла. Хлопці ще витирали йому обличчя. А згодом пролунав другий вибух. Там уже ніхто нікого не бачив. Потім його заставили з–під уламків діставати загиблих. Каже, що Юри серед них не було…

 

«Я вірю. Я знаю, що він десь є. І я його дочекаюсь»

— Перший рік я не могла в село виходити, — ​зітхає мама. — ​Як гляну, що хлопці йдуть, його однолітки, або ж сидять під барами, — ​плакала. Але відчуття того, що я втратила дитину, не було. Куди тільки не їздила, навіть монахи говорили, що він живий, але десь далеко. Запитувала священика, то він сказав, поки не підтверджена смерть сина, ставити за здоров’я свічечку. І я ставлю. Не переказати вам, який це біль: була дитина — ​а зараз лише фотографії залишилися.

Юра часто приходить у сни рідним. Андрій каже, що йому приснилося, ніби зателефонував: «Ти мене не там шукаєш, я дуже близько біля вас».

— А від цього сну досі мороз по шкірі, — ​мовить хлопець. — ​Я наче дивлюсь на небо. А там хрести, як на кладовищі. Йде звідти чоловік. «Ви — ​Бог?» — ​запитую. Той ствердно киває головою. «Я свого брата шукаю». — «Тут ви його не знайдете». А батькові наснилося, що стоять люди, чекають автобуса. І раптом біжить солдат, гукаючи: «Передайте Ковальову, що Юра їде».

А скільки телефонувало всіляких шахраїв, які лише видурювали гроші. Попри все, родина Ковальових дуже просить усіх, хто щось знає про долю Юрія, повідомити їм. Він служив у 7–й роті 3–го батальйону
80–ї бригади.

…Віра Сергіївна заводить мене у кімнату Юри. Тут зробили ремонт, однак його речі складені всі у шафі. Стоїть ліжко, на яке ніхто не лягає. Жінка замовкає на деякий час. І раптом каже:

— Ми з останніх сил тримаємося. Коли твоя дитина зникла безвісти, ти наче стоїш над безоднею. З останніх сил чіпляєшся. А коли тобі говорять: «Змирись», ти зриваєшся і падаєш у прірву… Коли сказали, що Юру знайшли, то я сама фарбувала ці стіни. Я вірю. Я знаю, що він десь є. І я його дочекаюсь. 

«Була дитина — а тепер залишились тільки фотографії  і нагороди», —  мама і тато не вірять у смерть сина.
«Була дитина — а тепер залишились тільки фотографії і нагороди», — мама і тато не вірять у смерть сина.
На ці відзнаки батьки солдата не можуть дивитися без сліз.
На ці відзнаки батьки солдата не можуть дивитися без сліз.


 

Telegram Channel