Непрочитані листи повернулись через 72 роки

Вони дивляться на мене з далекого 1957 року. Cвітлина із сімейного альбому закарбувала їхні обличчя — ​вродливі, молоді, усміхнені. Петро, Ніна, Володимир, Володимир, Ольга. Щиро радіють життю, цінують кожну його мить. Вони так довго мріяли про цей день. Нарешті! Нарешті вони зустрілись після тяжких випробувань і довгої розлуки. І тільки сум і затаєний біль у куточках їхніх очей нагадує про пережите, страшне.

…Хата лісничого Клима Ставінського стояла край лісу на хуторі Пеньки біля Деражного на Рівненщині. І він сам, і його родина завжди були у вирі подій. Першою заарештували Олю, їхню Олечку, Олюньку. Їй було лише 19. Мала в повстанців псевдо Химерна. Жорстокий присуд військового трибуналу — ​10 років каторги. І це за записки для районного провідника, які носила в дупло старої груші. За допомогу сестрі Ніні — ​Троянді, cанітарці повстанського шпиталю, що діяв у підпіллі. Володі тоді було 17 років, наймолодшому Петрові — ​14. Можна уявити те потрясіння, яке справив на них арешт сестри та її подальше ув’язнення…

До підняття українського прапора в 1990-х доживуть лише двоє: Ольга і Володимир — ​мої мама і тато.

Маленькими білими трикутниками-журавликами летіли в далекий Сибір і ще дальший Магадан їхні щирі слова розради і привіту, бажання хоч чимось допомогти, втішити, оповісти хатні новини. Юнацька беззастережна жертовна любов до сестри виливалась у Петра віршованими рядками: «Чужа сторононько, лиха годинонько, Куди ти загнала рідну сестру? У Сибір далекий. Кудись далеченько, У прокляту Богом й людьми сторону. Та не журись, сестричко любенька, Що кат ще панує на нашій землі, І рідна Вкраїна, любенькая ненька, Кайдани волочить тяжкі. Бо прийде хвилина, велика хвилина, Що нарід до бою зі зброєю стане І кату настане тяжкая година…»

 

Написані вони 10 грудня 1946 року. Відправляючи листи сестрі, юний Петро звертається до її подруг, що перебувають поруч на засланні: «Дорогі подруги! Прийміть від мене щирий братерський привіт. Не маючи змоги допомогти вам матеріально, український нарід бажає вам подати хоч маленьку розраду, тому хто може — ​старається написати до вас хоч кілька слів. Не падайте духом. Бог всемилостивий. І надія є на добробут в скорому часі. Дорогі подруги, зближається час великого свята «Юнацький день» (Крути). Весь український нарід хоче відсвяткувати це свято з гордістю і пошаною. Тому просимо всіх українців за межами України також відсвяткувати цей день. По мірі можливості передавайте це всім таким, як ви. Ваш незнайомий друг. 1946».

Летіло добре слово привіту і в селище Черемхово Іркутської області до родини двоюрідного брата Костика, яку теж не оминула каральна машина: «І прийде день, великий день, День радості і день пісень, І прийде волі час» (27.09.1945). Хіба міг цензор пропустити повз свою увагу приписку в кінці листа: «СЛАВА!!!», намальовані автомат з підписом «СМЕРТЬ КАТАМ» і прапор України з тризубом та написом: «За Україну! До перемоги! За волю!» Петра забрали в 1948-му, щойно досягнув 17 років. За листи до сестри, за 5 зошитів віршів отримав 10 літ таборів у Мордовії. Цитую казенну мову вироку: «За те, що він протягом 45–47 років писав листи контрреволюційного змісту, які надсилав своїй сестрі-засудженій в місця ув’язнення». І ще цитата з протоколу: «150 руб. утримати за адвоката». Ольга не прочитала жодного з листів брата. Усі вони, пронумеровані і густо помережені червоним олівцем кадебіста, надійно зберігались в окремому конверті в особовій справі як речові докази, як підстава для звинувачень рівно 72 роки. І тільки з відкриттям архівів з’явилась можливість їх прочитати. Якщо не адресату, то хоча б нам, нащадкам. Аркуші зі звичайного шкільного зошита. Вони трохи пожовтіли з плином часу, але чорнило не вицвіло. Щемом торкаються душі слова, можливо, ніколи не сказані в реальному житті. Таке враження, що доторкаєшся до Вічності. Наче світло згаслої зірки продовжує зігрівати своїм теплом. За два дні роботи в архіві СБУ я дізналася безліч подробиць із життя рідних, пригадала колись почуті розповіді, відкрила правду про те, що в родині з відомих причин довго замовчувалося.

…1956-й вніс корективи у життя моїх рідних. Ніні пощастило уникнути арешту і суду. Хоча роки підпілля і поневірянь наклали відбиток на її подальше життя. Приїхав із далекого Сибіру і Володя. Хоч листи сестрі писав більш стримані, ніж Петро, але в 1947 році строк заробив той самий і тавро «буржуазного националиста» та «врага Советской власти». Повернулася з Магадану й Оля. Не сама, а з чоловіком і маленькою донечкою. Вони знову пройдуться деражненськими вулицями. Зберуться в батьківський хаті. Обіймуть згорьовану матір, побачать скупі сльози на очах батька. Пом’януть брата Дмитра, заступника курінного Яреми, який загинув у повстанських лавах в Яновій Долині на Рівненщині. Спільно подякують Богові за своє повернення. І серцем, а не голосом проспівають: «За Україну, за її волю…» До підняття українського прапора в 1990-х доживуть лише двоє: Ольга і Володимир — ​мої мама і тато.

Олена МАНДЗЮК, 
член громадського об’єднання «Діти репресій»

м. Луцьк.

Р. S. Прохання до крає­знавців Рівненщини, небайдужих людей, які пам’ятають моїх рідних і можуть повідомити подробиці їхнього життя, зв’язатися зі мною. Номер телефону в редакції.