«Вона – птаха», – зітхав дощ.
Кава, дощ і Вона
Дощ стукав у напівсонне вікно. Просився на каву. Дощ був закоханий у Неї. Розумів Її меланхолійний настрій і тихий смуток
...Дощ зустрічав Її з далеких доріг, вимальовував у небі веселку, вистукував веселу мелодію на клавішах зеленого листя. А вранці чекав, коли Вона відчинить вікно, аби посмакувати запахом смачної, приготовленої Нею кави і подарувати Їй свіжі аромати трав, дерев, квітів, вмите сонце і сліпучо–білі випрані хмари. Він знав: Вона любить настояні на росі та дощі ранки й вітатися із сонцем.
…Дощ проводив Її у світи. Спостерігав, як щоразу, перед мандрами, Вона готує міцнющу каву. І гріє біля гарячого горнятка душу. Вистукував сентиментальну мелодію на клавішах опалого жовтого листя. У ній було стільки ностальгії!
Щоразу, перед мандрами, Вона готує міцнющу каву. І гріє біля гарячого горнятка душу.
— Вона повернеться, — шепотіла осінь. Й застібала світу останній невідірваний ґудзик промоклого розхристаного плаща.
— Вона — птаха, — зітхав дощ.
То не спиняй Її…
…Осінь і дощ сиділи на мокрій лавці. Вона пройшла мимо них. Залишила шлейф терпкуватих парфумів і кави. Вітер шарпнув парасольку, аби дощ подарував Їй поцілунок перед розлукою…
Ольга ЧОРНА.
