Бути просто священиком сьогодні – замало - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.84 € 31.41
Бути просто священиком сьогодні – замало

Фото Алли ЛІСОВОЇ.

Бути просто священиком сьогодні – замало

До такого висновку журналістка «Волині» дійшла після розмови із Володимиром Кметем (на фото), парохом храму святих апостолів Петра і Павла Української греко-католицької церкви, що у Нововолинську, який також є головою обласного благодійного фонду «Карітас — Волинь»

«Школярем у бабусі на канікулах збирав сільських дітей і проводив для них службу Божу»

— Отче Володимире, розкажіть, будь ласка, про початок вашої церковної діяльності.

— Народився я у Львові. Школу закінчив на початку 1990–х років, коли в суспільстві почалися демократичні процеси. Чому саме віддав перевагу церковній діяльності? Літні канікули проводив у дідуся з бабусею на Радехівщині, щонеділі ходив до церкви. Саме тоді мене захопило богослужіння. Після того, пам’ятаю, збирав сільських дітей і проводив для них службу. Сусіди, родичі в один голос стверджували — бути мені священиком. Після закінчення школи вступив до греко–католицької семінарії в Івано–Франківську. Церкву нашу тоді вже легалізували, конкурс був величезний, а навчання впродовж майже шести років — насиченим, цікавим і… надто важким. Треба було освоїти грецьку, латинську мови, метафізику. Зі ста п’ятдесяти слухачів мого курсу його закінчили сімдесят. Не всі, щоправда, стали священиками, але знання знадобилися і нам, і тим, хто обрав світський спосіб життя.

— А як, отче Володимире, доля привела у Нововолинськ?

— У 2001 році, восени, було перше знайомство з церквою шахтарського міста, яка тоді розташовувалась у бараці біля автостанції. Але невелика парафіяльна громада мене тепло прийняла і попросила, щоб я служив постійно, бо досі тут правили монахи–василіани з Володимира–Волинського. У своєму становленні як священика вдячний єпископові Павлу Василику з Коломиї, який узяв патронат наді мною, огорнув батьківським теплом, а також священнослужителями Сокальсько–Жовківської єпархії УГКЦ, під духовною опікою якої перебувала і Волинь. І вже 17 років я у Нововолинську, який для мене та моєї родини — дружини Марії, трьох діточок — став рідним.

Прикро, що не вдалося поки що реалізувати проект щодо створення паліативного центру для невиліковно хворих.

— Свідчення єдності парафіян вашої церкви — новобудова на вулиці Андрея Шептицького, куратором якої, отче Володимире, є ви. Коли вірні увійдуть до нового храму?

— Загальну конструкцію будови здійснили львівські фахівці, під час зведення доповнювали різними архітектурними прикрасами, дуже багато мозаїки. Відкриття церкви плануємо наступного року. Ще чимало зусиль треба докласти. Але сподіваємося, що храм органічно доповнить архітектуру міста.

«Відділення «Карітасу» на Волині щорічно виділяє 60 тонн одягу бідним»

— Окрім того, на ваших плечах, отче Володимире, ще й обласний благодійний фонд «Карітас–Волинь». Чи з усім справляєтеся?

— Ще під час навчання в семінарії зародилось бажання займатись благодійництвом. На початку пастирського служіння я студіював у цій галузі, набирався знань і приблизно 2006 року вже запропонував створити на Волині відділення «Карітасу». Для узгодження різних бюрократичних моментів потрібна була територіальна єпархія. Але єпископ Луцького екзархату УГКЦ Йосафат Говера все таки доручив мені цю роботу. Розпочали її з надання гуманітарної допомоги малозабезпеченим, з кожним місяцем її обсяги збільшувалися, тому виникла необхідність формувати штат. Зараз щорічно виділяємо людям майже 60 тонн одягу, засобів реабілітації тощо. Наша діяльність охоплює три напрями: допомога дітям; опіка малозабезпечених, одиноких і важкохворих людей; лікування алко-, нарко-, інтернетзалежних у спеціалізованому центрі «Назарет» у місті Дрогобич. Працюємо за запитами соціальних організацій. Прикро, що не вдалося поки що реалізувати проект щодо створення паліативного центру для невиліковно хворих. Але ми не опускаємо руки і впевнені, що в цій справі допоможуть донорські організації. Зараз готуємося придбати земельну ділянку під приміщення, де розміститься реабілітаційний центр для дітей — інвалідів дошкільного та шкільного віку. Головне, що в нас склався хороший колектив — люди відповідальні, з вірою у Бога і у справедливість, котрі впродовж більш як десять років допомагають іншим — і ніхто не розчарувався. 98 відсотків донорів наших проектів — і закордонні, але звертатимуся і до наших органів влади за допомогою у фінансуванні.

— На мою думку, отче Володимире, ви відбулися як священик і людина. Через благодійну діяльність зуміли в багатьох зневірених душах запалити вогник радості, інтересу до життя. А яким ви є, скажімо, після літургії та благочинних справ?

— Катастрофічно не вистачає часу, але найбільше бувати із сім’єю. Тому дорожу кожною неділею, коли після служби маю нагоду побути і поспілкуватися з дітьми, ріднею. Завдячую своїм помічникам, які чимало допомагають у зведенні храму і в роботі фонду. Повноцінно відпочити, пограти у футбол, волейбол, сходити в похід вдавалося хіба що в літніх таборах, які ми організовуємо для діток на Світязі чи в Карпатах, коли був їхнім вихователем.