Перемогти усіх і… померти (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 33.55
Перемогти усіх і… померти (Відео)

В пам’ять про великого тренера розігрується «Кубок Турчина».

Волинь-нова

Перемогти усіх і… померти (Відео)

Чверть століття тому спортивний світ втратив чи не найлегендарнішого тренера всіх часів – ​творця київського жіночого гандбольного «Спартака» Ігоря Турчина

Ігор Євдокимович Турчин — ​геніальний тренер, здобутки якого не мають жодних шансів бути перевершеними. Взявши групу київських школярок, які не мали ані найменшого уявлення про гандбол, він вивів їх на самісіньку вершину цього виду спорту й утримував там упродовж двох десятиліть.

«Спартак» Турчина 20 разів поспіль — ​з 1969-го по 1988- й — ​вигравав першість СРСР, 13 разів виборював Кубок європейських чемпіонів. А очолювана ним збірна Союзу двічі здобувала олімпійське «золото» і ще двічі — ​Чемпіонатів світу.

Сьогодні ж легендарного Турчина майже не згадують, а успіхи вітчизняного гандболу, схоже, відійшли у вічність разом із цим видатним тренером…

Коли мадридський «Реал» Зінедіна Зідана цієї весни на київському НСК «Олімпійський» утретє поспіль виграв Лігу чемпіонів, голомозого француза ладні були називати найвидатнішим тренером в ігрових видах спорту всіх часів.

Коли мадридський «Реал» Зінедіна Зідана цієї весни на київському НСК «Олімпійський» утретє поспіль виграв Лігу чемпіонів, голомозого француза ладні були називати найвидатнішим тренером в ігрових видах спорту всіх часів. Насправді ж цим досягненням Зізу заслужив право хіба один раз у музеї зашнурувати шнурки на взутті Ігоря Турчина. Адже українець як тренер вигравав гандбольний Кубок чемпіонів чотири рази поспіль (1970–1973 рр.), а потім… ще раз чотири рази поспіль (1985–1988 рр.)!

Ігор Турчин досяг грандіозних успіхів не лише з київським «Спартаком», а й зі збірною СРСР.
Ігор Турчин досяг грандіозних успіхів не лише з київським «Спартаком», а й зі збірною СРСР.

Якраз у Києві футбольний мадридський «Реал» наздогнав гандбольний київський «Спартак» за кількістю перемог у найпрестижнішому кубковому турнірі Європи — ​в обидвох клубів стало по 13 трофеїв. Проте іспанці робили це впродовж кількох футбольних епох під проводом багатьох різних тренерів. Натомість український клуб 13 разів виграв Кубок чемпіонів під незмінним керівництвом однієї людини — ​Ігоря Турчина. 

А почалося все 1959-го, коли випускник Кам’янець-Подільського пед­інституту приїхав до Києва, де його призначили тренером із жіночого гандболу в одній зі спортивних шкіл. Агітувати дівчат записуватися в секцію «футболу, в який грають руками», було вкрай непросто. Але якось йому вдалося на спортмайданчику біля однієї зі шкіл умовити відразу двох юнок – 13-літня Зінаїда Столітенко та на рік молодша Галина Маноха не лише погодилися прийти на тренування, а ще й пообіцяли привести із собою кількох подружок.
А за кілька тижнів вони вже брали участь у чемпіонаті Києва. За спогадами дівчат, грали на ґрунтовому стадіоні, розмітку на якому було зроблено зубним порошком.  Гандболістки з них – так само як і з їхніх суперниць – були ще нікудишні. Тож на табло вперто тримався рахунок 0:0. Аж раптом тренер суперниць («баскетболіст», якого попросили звозити на змагання дівчат-гандболісток) щось задумав і взяв хвилинну перерву, аби пояснити свій хитромудрий план гравчиням.

– Підхоплюйте м’яч і щодуху мчіть уперед! – раптом закричав Турчин своїм підопічним.

Ті на мить зніяковіли, проте таки закинули його у порожні ворота суперниць. А суддя змагань лише розвів руками і гол зарахував: гандбол – не баскетбол (проводити «наради» в цьому виді спорту тодішні правила справді не дозволяли). «Дівчата Турчина» так і перемогли 1:0 (рахунок для гандболу просто смішний!)

На гандбольному майданчику Ігор Турчин зустрів свою Зінаїду, яка стала «Блохіним» у гандболі, на ньому виросла їхня донька Наталка, і саме там зупинилося серце геніального тренера...
На гандбольному майданчику Ігор Турчин зустрів свою Зінаїду, яка стала «Блохіним» у гандболі, на ньому виросла їхня донька Наталка, і саме там зупинилося серце геніального тренера...

Невдовзі, звісно, прийшла й перша поразка. Юнки сиділи похнюплені в роздягальні й подумували вже зав’язувати з цим дивацьким видом спорту – гандболом. Аж раптом на порозі з’явився Турчин і безапеляційно заявив:

– Відставити песимізм! Я ще вас зроблю чемпіонками СРСР та світу! На ваших шиях ще висітиме олімпійське «золото»!
Це було приблизно те саме, якби шкільний учитель фізики під час виховної роботи з групою двієчників «погрожував» зробити їх лауреатами Нобелівської премії… 

Як згадували потім гравчині, тоді їм на мить навіть здалося, що в їхнього тренера щось «трохи не того» з головою. Але з якогось переляку… повірили йому! А ще, подейкують, саме тієї миті вони дружно і аж «по самісінькі вуха» закохалися у свого 23-літнього тренера-красеня…

І за шість років він таки відповів взаємністю одній зі своїх вихованок – тій самій (тоді вже 19-літній) Зінаїді Столітенко. 
Дізнавшись про це, подруги… оголосили Зінці бойкот. На майданчику не «пасували» їй, у роздягальні не спілкувалися – навіть не віталися при зустрічі! Аж поки сам Турчин не збагнув, у чому річ, і не гримнув кулаком по тренерському столу. На весілля прийшли всі як одна, а Столітенко відтоді офіційно стала Зінаїдою Турчиною. 

Було це 1965-го, а через чотири роки – 1969-го – київський «Спартак» стає чемпіоном СРСР! 1970-го нестримні киянки повторюють свій успіх – і так 20 разів поспіль!!!

Протягом цих сезонів «Спартак» беззаперечно домінує і на європейській арені, 13 разів здобуваючи Кубок чемпіонів (1970–1973, 1975, 1977, 1979, 1981, 1983, 1985–1988 рр.).

В СРСР традиційно не любили висувати на перші ролі українців, проте,  зрештою, просто не могли не призначити Ігоря Турчина головним тренером збірної. Результат  не забарився: олімпійське «золото» в Монреалі–1976 та Москві–1980,  а також перемоги на Чемпіонатах світу 1982-го та 1986-го. 

Між цими суцільними перемогами Зінаїда Турчина, не пропустивши жодного сезону, якимось дивом встигає народити доньку (1971) та сина (1983). 

Щоправда, їхній з Ігорем Наталці буквально з пелюшок довелося «виховуватися» на гандбольному майданчику. І от що могло вирости з цієї дівчинки? Звісно – гандболістка! У 18 Наталія Турчина вже грала за «Спартак» – під керівництвом тата і пліч-о-пліч із мамою…

Чого варті були Ігорю Турчину всі ці перемоги? І як йому – чоловікові – вдавалося знаходити потрібні «ключики», десятиліттями тримаючи лад у тому «бабському батальйоні»? А ще – витримувати атаки численних заздрісників, ладних з’їсти геніального тренера за перших невдач? 

А вони, ті кляті невдачі, наприкінці 1980-х таки постукали у двері. І відразу знайшлася сила-силенна охочих «дати під зад» людині, ім’я якої (як і ім’я «Спартака») вписане навіть у Книгу рекордів Гіннесса. Так, зі збірної його «пішли» 1988-го – відразу після «ганебної» «бронзи» на Олімпіаді в Сеулі.

Усе це коштувало тренерові здоров’я: три інфаркти, операція на серці… 

25 літ тому – 7 листопада 1993 року – Ігоря Євдокимовича Турчина не стало. Серце спортивного генія зупинилося просто під час перерви гандбольного матчу – «Спартак» у Бухаресті саме грав єврокубковий поєдинок із місцевим «Рапідом»…