Приїхати і… померти на рідній землі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.59 € 29.81
Приїхати і… померти на рідній землі

Робота художника Олега Шупляка «Над рідною землею».

Волинь-нова

Приїхати і… померти на рідній землі

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу економіки «Газети Волинь» Алла ЛІСОВА

…чому правоохоронці не поспішають ловити крадіїв

Наприкінці минулого року в моєї доброї знайомої, яка проживає в мікрорайоні Шахтарському Нововолинська, трапилася прикра пригода. У ніч із п’ятниці на суботу, коли вона поїхала до мами в село, в її оселю вдерлися зловмисники. І зробили це дуже зухвало, відігнувши металеві кріплення від решіток на вікнах першого поверху, проникли всередину. А вже там, добре «попрацювавши» й нагнавши «апетит», відчинили вхідні двері й повиносили все, що має цінність: ноутбук, телевізор, новий мобільний телефон, наручні годинники, прикраси, побутові речі. Й, звісно, гроші. Як не дивно, але ніхто (!) із сусідів нічого не чув і не бачив, хоча на сходовому майданчику розміщується чотири квартири.

Потерпіла викликала поліцію, все було зафіксовано, знято відбитки пальців тощо. Віддала документи на техніку. Чекала тиждень, місяць, півтора… Ходила до слідчого. Врешті почула, що злодія затримано, але він зізнався, що все вкрадене… продав. Невідомо, чи допитували його, в чиї руки потрапили цінні речі. Бо жодної додаткової інформації з поліції не поспішали повідомляти. Сказали лише, чекайте у грудні суду. Він не відбувся ані тоді, ані поки що в січні… Молода жінка вже втратила надію на те, що крадій буде покараний і компенсує їй великі втрати. Коли запитала, чому вона не звертається зі скаргою кудись далі, то почула: «А що це дасть?»

Молода жінка вже втратила надію на те, що крадій буде покараний і компенсує їй великі втрати. Коли запитала, чому вона не звертається зі скаргою кудись далі, то почула: «А що це дасть?»

Не перевелися й дрібні крадіжки. Днями подруга бідкалася, що зайшла в один престижний заклад у центрі міста випити кави й забула там косметичку. І що ви думаєте? Через годину її вже не знайшла. Працівники розводять руками: не бачили й не знаємо.
Відсутність безпеки — ​один із чинників, які спонукають співвітчизників залишати свою країну. Люди не впевнені, що в разі зазіхань на житло, майно, землю та й на здоров’я і життя вони зможуть у компетентних службах знайти захист. Тому й усе рідше звертаються по допомогу. А сподіватися на те, що суспільство стане більш моральним у час економічних, політичних негараздів, розгулу бандитизму і пов’язаних із низкою негативних явищ, намарно.

Пригадую, як у перші роки, коли рухнула «залізна стіна» і наші громадяни змогли поїхати за кордон, не переставали дивуватися, як там живуть без крадіжок. Не йняли віри, що автомобіль, не кажучи вже про велосипед, запросто залишаєш на вулиці — ​і його ніхто не зачепить. Як люди можуть на ніч не замикати дверей. А забуті в таксі особисті речі намагатимуться будь-яким чином тобі повернути.

Так званий «світовий показник спокою» — ​дослідження Інституту економіки і миру на основі матеріалів, зібраних відділом досліджень Economist Intelligence Unit, щороку визначає рейтинг країн, у яких найвищий ступінь безпеки — ​відсутність війни, насильства, рівень військових витрат, висока довіра населення до правоохоронних органів тощо. Отож, згідно з останніми відомостями цієї інституції, найкращий показник серед 163 країн мають Ісландія, Данія, Австрія, а найгірший — ​Сирія. Україна за минулий рік піднялася на дві позиції вгору — ​із 154-ї на 152-ту, однак належить до категорії з дуже низьким рівнем спокою.

Попри те, що в Ісландії зброя у вільному обігу і доступна, рівень злочинів — ​найнижчий у світі. Убивств тут фактично нема. Данія посіла високе місце завдяки ефективності роботи державних систем захисту правопорядку — ​корупція трапляється вкрай рідко, кримінальні органи працюють неупереджено, чітко, оперативно і поважають права громадян. Австрія також, поряд із бездоганно чистим довкіллям, величезною транспортною системою, має дуже низький рівень злочинності. Майже всі австрійці повністю довіряють місцевій поліції. Може, пора активніше переймати зарубіжний досвід? Бо наразі або не там, або не так вчимося.

…тим, що тепер особливо небезпечно стрибати в гречку

Спочатку на повідомлення про зміни, тобто поправки до Кримінального кодексу в частині насильства і зґвалтування, ніяк не реагувала. Ну прийняли собі — ​то й нехай. Зрештою, закони треба не обговорювати й критикувати, а виконувати. Але… Не втрималася, щоб не написати, коли прочитала пости знайомих у соцмережах. Останні рясніли нібито жартівливими фразами на зразок: «Народ, хто вже займався сексом у 2019 році? Скажіть, багато там всілякої тяганини з паперами в нотаріуса?» Було б дуже смішно, якби не було прикро.

Народні депутати внесли у вітчизняне законодавство положення однієї з європейських конвенцій, яке стало чинним у січні цього року. Головна її суть така: кожна людина після статевого акту може заявити в поліцію, що не давала на це згоди. Саме ця норма і викликала резонанс серед українців. За такого трактування закону незрозуміло, що таке «згода» і як вона повинна бути оформлена. Ідеться про розписку, усне повідомлення партнера, публічну заяву в присутності свідків або щиросердне зізнання на відеокамеру?

Нам її не вистачатиме, бо вона завжди сприймала все терпляче і молилася за всіх. Але я щасливий, бо мама завжди мріяла померти в молитві, й саме в Україні.

Треба розуміти, що тепер в Україні потрібно мати дозвіл на секс від партнера. Якщо згоди не було, то він може написати заяву в поліцію, і вам загрожує від 3 до 5 років в’язниці. Виявляється, і раніше дружина могла подати заяву на чоловіка, якщо був факт зґвалтування. Зараз же просто змінюється підхід до таких справ. Це що, чоловікові, даруйте, доведеться щоразу запитувати у дружини дозволу на «любов» або оформити розписку?

Деякі юристи кажуть, що нові норми будуть лише на папері. Адже в нас вистачає законів, які начебто переслідують благі наміри, але на практиці не діють. Так і в цьому разі.

Позитив, кажуть, у тому, що ці зміни будуть пересторогою й захистом від певного роду насильства. Однак багато хто побоюється, що вони стануть ще одним способом шантажу і маніпуляцій, оскільки цим можуть скористатися шахраї. Вони, вступивши в сексуальні стосунки добровільно, можуть вимагати від партнера грошових компенсацій за те, щоб не писати стосовно нього заяву про насильницькі взаємини. Тобто, вступаючи в добровільний статевий акт, кожна зі сторін ризикує підпасти під дію цієї статті. Бо довести «згоду» партнера без свідків, документа або відеофіксації майже неможливо.

Що робити, якщо таке станеться? Звичайно, звертатися до кваліфікованого юриста. Або ще дієвіша порада: не скакати в гречку з неблагонадійними…

…ностальгією за батьківщиною

Наші родичі по татовій лінії виїхали в Сакраменто штату Каліфорнія на початку 1990-х років. Як багатодітна сім’я протестантського віросповідання, вона відразу отримала надійну підтримку на заокеанській землі. Пригадую, як тітка в листах дякувала Богу за те, що благополучно облаштувалися в чужій країні й повідомляла про тамтешні побутові «дива»: холодильник сам розморожується, плитка вмикається без запальнички, пральна машинка самостійно виконує всі функції, безліч доступних продуктів… Американські емігранти всіляко намагалися підтримати нас, усіх родичів у час тодішнього тотального дефіциту. І тоді це була суттєва допомога. Потім почали виходити на зв’язок із допомогою інтернету. Не забували вітати на великі релігійні свята, зокрема із живими піснеспівами (одна із сестер дуже гарно співає, має записані диски), частуванням тут від їхнього імені замовленою через близьких родичів солодкою випічкою.

Згодом найстарші з їхнього сімейства почали частіше приїжджати в Україну. За час журналістської роботи в той період вийшло кілька моїх публікацій — ​інтерв’ю про американське життя наших співвітчизників, плюси і мінуси системи США крізь призму українського сприйняття.

Приблизно років 15 тому тітка почала мріяти про повернення на рідну землю. І не просто мріяти, а й діяти. Щоразу нагадувала своєму племінникові, у якого золоті руки, про те, щоб побудував їй хату в… селі, де минули дитинство і юність.

Через літ п’ять на обійсті моїх двоюрідних діда Устима і бабусі Оксани виросла гарна споруда. Тітка намагалася раз у рік «інспектувати» будівництво. І не без успіху, бо у 2018-му вже можна було туди заселятися. На цей раз, наприкінці минулого року, вона приїхала на Волинь із сином Іваном (усього в родині було семеро дітей). Як завжди, першого дня прийшла в гості до моєї мами, з якою поєднували не лише родинні, а й дружні зв’язки. Згадували колишні часи, друзів, сусідів, пили чай. Зважаючи на немолодий вік, непросту ситуацію в країні, мама вкотре поцікавилася в гості, чи та не передумала повертатися? Бо й діти відмовляли від такого кардинального кроку. Тітка, не вагаючись, мовила: «Моє остаточне рішення — ​їхати сюди. Хочу померти на рідній землі».

…Через десять днів мешканку американського Сакраменто хоронили в Нововолинську. Здавалося, ніщо не передбачало біди, яка прийшла зненацька. Застали її в розмові з Господом — ​78-річна жінка стояла на колінах біля ліжка…

Під час похорону син, виступаючи перед тими, хто прийшов провести в останню дорогу їхню маму, бабусю та прабабусю, ледь стримуючи сльози, мовив: «Нам її не вистачатиме, бо вона завжди сприймала все терпляче і молилася за всіх. Але я щасливий, бо мама завжди мріяла померти в молитві, й саме в Україні».