Релігія 13.02.2019, 10:16

Дорогу до цього сільського храму шукають навіть в інтернеті

Для когось Оконськ — заможне село з цілющими джерелами, в яких розводять царську рибу — форель. Мене ж воно вразило трьохсотлітньою церквою і молитвою, яка не змовкала тут віками

Тутешні дзвони звучать по–особливому. Крутими похилими сходами ми піднімаємося на дзвіницю, з якої відкривається захопливий краєвид: затишні хатинки, вулиці, дерева… «От цей найголовніший і найбільший дзвін. Гляньте, як потужно він закріплений, аби вагу витримувати», — каже настоятель Олександр Лановий. Звук б’є прямісінько в серце, і в цьому голосінні губляться слова

Бог посилає Оконську особливих священиків

Спускаємося з отцем Олександром із небес на землю, йдемо подвір’ям Свято–Успенської церкви, з вигляду скромної і зовсім непоказної. Біля неї — могила отця Миколи Сукманського, котрий служив Богу та людям 52 роки. Людина–легенда, про нього говорять, що співав колись у хорі самого Федора Шаляпіна. Завдяки йому в роки Другої світової війни було врятовано від розстрілу мешканців села, німцями зігнаних на церковне подвір’я. Після Сукманського правив у храмі отець Григорій Кирильчук, при якому і в радянські часи не закрили найдавнішу церкву. Саме у дзвіниці проводились хрещення селян із найближчих населених пунктів.

У Свято-Успенській церкві молитва не припинялася триста років.

— Багато хто, приїжджаючи та переступаючи цей поріг і сьогодні, говорить: «А мене тут хрестили», — розповідає отець Олександр. — Років вісім тому сюди навідався і сам тодішній Генпрокурор Святослав Піскун. В Оконську він із дружиною, яка родом із Маневичів, хрестив свою доньку. Шукав записи в церковній документації. Повертався із Зимненського монастиря і дорогою назад заїхав сюди. Отак і відбулося наше знайомство. А потім він приїздив сюди із тоді ще ректором Ірпінської податкової академії Петром Мельником. То я дуже здивувався, бо той зайшов у храм босим.

Батюшка повертає ключ — і з глибини храму на мене дивляться старі образи, на посірілих від віків дошках проглядають лики святих.

— Коли реставрували іконостас, то, за словами хлопців, щось блиснуло прямо в куполі, як розряд блискавиці, — каже отець Олександр. — От таке ж явище було і коли ми вішали ці старі образи. Побудований храм у 1718 році. Він стоїть до цього часу на дубових пеньках. І коли ми тут ставили альтанку та гойдалку, то зробили ідентично до храму: все поставили на пеньках. На святкуванні його 300–річчя заклали капсулу часу. Кожен написав своє бажання, тож через багато літ, можливо, наші діти її відкриють і прочитають. Дуже допоміг у підготовці до свята сільський голова Петро Ярута. Я хотів би, щоб люди приходили до храму тоді, коли відчують потребу. Не лише у неділю чи свята.

І ніби Бог почув ці слова. У церкву заходить чоловік років тридцяти і каже: «Можна помолитися і свічку поставити?» Отець Олександр усміхаючись запрошує і, поки вірянин приклоняється до ікон, пошепки запитує: «Це з вами? Ваш водій?» Я заперечливо хитаю головою і знизую плечима. Виявляється, простий проїжджий, повертається додому на Черкащину. У телефоні загуглив найближчий храм. От вам і справжнє оконське диво.

У подарунок — вишитий рушник від баби Марії, яка пережила розстріл

Служить священиком у цьому храмі Олександр Лановий сімнадцять літ. Сам із Хмельниччини. Коли приїхав до Оконська, кілька років квартирував у Марії Плескун, яка вижила під час масового розстрілу мешканців села у 1942–му.

...Марія Іванівна принесла всі свої нагороди та медалі, тремтячими руками розклала їх на вишитому рушничку. Поправляючи хустку, усміхаючись крізь сльози, приказувала: «Піду світлішу замотаю, гарнішу». І все плакала — чи то від спогадів, чи то від того, що в старенькій хустці. Рухлива така, моторна, весь час на отця Олександра поглядала, як на найріднішу людину, на мене ж — боязко.

Поки баба Марія побігла (бо ж не ходить вона, а таки бігає) по нову хустку, батюшка розповідає, що в селі місць розстрілу — два. Одне — де стояла школа, під самісіньким лісом. Друге — на сільській вулиці. І там, і там стоять хрести.

Вже пізніше Любов Корольчук, жителька Оконська і колишній сільський голова, розповіла, що першого разу німці зігнали в школу всіх учителів із сім’ями, а за кілька днів стали по одному виводити, класти на землю і розстрілювати. У другому — німці разом із польською поліцією помстилися селянам за те, що місцеві бешкетники пограбували і вбили родину тамтешнього поляка. Видали чоботи пана, які знайшли в одній із сільських хат. Тоді вбили ще кількадесят селян.

Марії Плескун вдалося врятуватися від розправи німців.

— Наїхало їх тоді кіньми багацько. Коли німці вбили дві сестри і брата, матір, то я не пам’ятаю, маленька була, — каже 79–літня Марія Плескун. — Знаю з розповідей, що матера повели. А батько схопив брата на руки — і давай бігти. Старша сестра з сусідкою набрали одежи і занесли за річку, люди туди втікали. Їм кричать: «Дівчата, принесіть ше!», — та німці їх завернули. І як вони не просилися до батейка, їх найпершими забили. А моя сестра Ганя взяла мене на руки — і давай втікати стежкою. Два німці перейшло, наказали вертатися. А вона мене з рук не випускає. В нас у хати внизу льох був. Та й вона туди зі мною вскочила. Там бочки зі збіжжям стояли. Я кашляла, вона скинула із себе піджака і мене накрила. Я так і заснула. То вона ще чула, як ті дівчата просилися, а вони їх над дорогою біля фігури все їдно розстриляли. Німці в той льох заглядали, бочки поперекидали і не побачили. Так удвох із сестрою і вижили. Матера, двох сестер та малого Юрка забили. Батька забрали на війну, звидти вернувся без руки. Гляділа мене материна сестра.

— А опісля будувала по всьому району доміки, школи, працювала в лісництві, ліси садила, бетон заливали сутками на форелеве господарство, — веде далі старенька. — Їдеш у кірзових чоботках, та так ноги мерзли. До роботи була дурна, четверо дітей, навариш ще до сходу сонця і біжиш на машину.

Слухаєш, милуєшся тією бабусею, і її хочеться обняти. Наче відчувши мої думки, баба Марія швиденько підводиться з лавки і каже: «Я вам рушника гарного принесу. Сама ткала і вишивала». І гріх відмовлятися від її щирості та гостинності. Зберігаю той рушник, як добру згадку про бабусю Марію, яка так нагадує мою рідну.

Гільзи та уламки «Града»: шкільний музей живе не лише глечиками

Оконська школа чимала. При вході — гранітна дошка Ігорю Климюку. Історія сьогодення, яка пишеться кров’ю дітей. 187 учнів, 28 учителів, цього року в нову школу набрали 24 школярі. Клас настільки по–сучасному красиво оформлений, що хочеться сісти за парту і самій.

— У батьків з’явилося розуміння: аби досягти чогось у житті, не обов’язково мати вищу освіту, — каже директор школи, вчитель історії і фізкультури Олег Ковердюк. — Багато дітей обирає такі професії, які будуть затребуваними. З таким масовим виїздом наших людей Україна сама зіткнеться з проблемою нестачі робочих рук. Якщо не виходить із тебе юрист, то, можливо, вийде геніальний механік.

Ці діти — жваві й енергійні, вільно спілкуються і легко говорять про те, що люблять, не соромлячись своїх мрій.

— Наш Оконськ мені подобається всім! Тим, що село не відстале, все тут оновлюється, ремонтується. Зараз багато стимулів, щоб працювати в школі, тому я хочу бути вчителем, — розповідає одинадцятикласниця Ангеліна Плескун.

Я хотів би, щоб люди приходили до храму тоді, коли відчують потребу. Не лише у неділю чи свята.

— Тут цілющі джерела, дуже красива школа, щоправда, навчаюсь останній рік, то якось сумно. Буду лікарем, — сміливо говорить Діма Головчак.

А їхня однокласниця Іринка Корольчук любить своє село за його природу: з одного боку ліс, з другого — ставки, кожному щось до душі.

І музей у школі — особливий. Сюди потай із хатніх горищ діти зносили старі праски та постоли, а тепер там, у лівому кутку, — особливі експонати. Гільзи. Уламки снаряду «Град»… Це вже отець Олександр Лановий, який також тут учителює, привіз із війни.

Гільзи. Уламки снаряду «Град»… Це вже отець Олександр Лановий привіз із війни.

— У школі викладаю природознавство та основи християнської етики. Їжджу ще на Схід, але вже не тільки до військовослужбовців, зараз там стоїть наша поліція, то більше до них. Хочу відвідати дитячий будинок у містечку Гірському біля Попасної, вже й речей назбиралося, — ніби відповідаючи на моє запитання в очах, каже батюшка.

Любити по–справжньому дім, у якому живеш

Місцеве форелеве господарство огороджене двометровим парканом, і місцеві жителі, кажуть, належить екс–нардепу–регіоналу Григорію Смітюху. Мене воно не захоплює. Не знаю, з чим це пов’язувати: чи з тим, що риби не люблю, чи з тим, що його розбудували на унікальних джерелах. Багатим дозволено все. Тільки кому з того користь? Хіба у тому, що окончуки можуть купувати форель у крамниці при дорозі по ціні 140 грн за кілограм, а це на десять гривень дешевше, ніж у Луцьку.

Роман Лановий облаштував джерело в іншому кутку села, де вода струменить для усіх охочих, без усяких дозволів.

Інша річ — джерело, яке облагородив Роман Лановий, житель цього села і рідний брат місцевого священика. Там вода струменить жваво, і без усіляких дозволів, там гостинно.

— Ще старий батюшка казав: «Хто в пана води нап’ється, той тут одружиться», — усміхаючись, каже чоловік. — Його ще називали «панським місцем». Отак і сталося. Коли вже одружився, то вирішив тут все привести до ладу.

Роман пройшов війну і полон у сепаратистів. Отець Олександр, рятуючи брата з рук окупантів, «підсів» на волонтерство і сьогодні допомагає хлопцям на фронті зберегти душу. Обидва хмельничанини люблять Оконськ по–справжньому, як рідний дім. Такої любові і до Бога, і до людей варто повчитися. Як і в інших жителів, наприклад у баби Марії, яка жіночими тендітними руками заливала бетон на форелеве господарство. Невже ж для тих, хто і далі через джерельну оконську воду «проганяє мільйони», які навряд чи осядуть у державній казні?