Дорогу до  цього сільського храму шукають навіть в інтернеті - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.62 € 27.24
Дорогу до  цього сільського храму шукають навіть в інтернеті

Отець Олександр б’є у дзвін, і цей звук проникає прямісінько в серце.

Фото: Людмили ВЛАСЮК.

Дорогу до  цього сільського храму шукають навіть в інтернеті

Для когось Оконськ — ​заможне село з цілющими джерелами, в яких розводять царську рибу — ​форель. Мене ж воно вразило трьохсотлітньою церквою і молитвою, яка не змовкала тут віками

Тутешні дзвони звучать по–особливому. Крутими похилими сходами ми піднімаємося на дзвіницю, з якої відкривається захопливий краєвид: затишні хатинки, вулиці, дерева… «От цей найголовніший і найбільший дзвін. Гляньте, як потужно він закріплений, аби вагу витримувати», — ​каже настоятель Олександр Лановий. Звук б’є прямісінько в серце, і в цьому голосінні губляться слова

Бог посилає Оконську особливих священиків

Спускаємося з отцем Олександром із небес на землю, йдемо подвір’ям Свято–Успенської церкви, з вигляду скромної і зовсім непоказної. Біля неї — ​могила отця Миколи Сукманського, котрий служив Богу та людям 52 роки. Людина–легенда, про нього говорять, що співав колись у хорі самого Федора Шаляпіна. Завдяки йому в роки Другої світової війни було врятовано від розстрілу мешканців села, німцями зігнаних на церковне подвір’я. Після Сукманського правив у храмі отець Григорій Кирильчук, при якому і в радянські часи не закрили найдавнішу церкву. Саме у дзвіниці проводились хрещення селян із найближчих населених пунктів.

У Свято-Успенській церкві молитва не припинялася триста років.

У Свято-Успенській церкві молитва не припинялася триста років.

— Багато хто, приїжджаючи та переступаючи цей поріг і сьогодні, говорить: «А мене тут хрестили», — ​розповідає отець Олександр. — ​Років вісім тому сюди навідався і сам тодішній Генпрокурор Святослав Піскун. В Оконську він із дружиною, яка родом із Маневичів, хрестив свою доньку. Шукав записи в церковній документації. Повертався із Зимненського монастиря і дорогою назад заїхав сюди. Отак і відбулося наше знайомство. А потім він приїздив сюди із тоді ще ректором Ірпінської податкової академії Петром Мельником. То я дуже здивувався, бо той зайшов у храм босим.

Батюшка повертає ключ — ​і з глибини храму на мене дивляться старі образи, на посірілих від віків дошках проглядають лики святих.

— Коли реставрували іконостас, то, за словами хлопців, щось блиснуло прямо в куполі, як розряд блискавиці, — ​каже отець Олександр. — ​От таке ж явище було і коли ми вішали ці старі образи. Побудований храм у 1718 році. Він стоїть до цього часу на дубових пеньках. І коли ми тут ставили альтанку та гойдалку, то зробили ідентично до храму: все поставили на пеньках. На святкуванні його 300–річчя заклали капсулу часу. Кожен написав своє бажання, тож через багато літ, можливо, наші діти її відкриють і прочитають. Дуже допоміг у підготовці до свята сільський голова Петро Ярута. Я хотів би, щоб люди приходили до храму тоді, коли відчують потребу. Не лише у неділю чи свята.

І ніби Бог почув ці слова. У церкву заходить чоловік років тридцяти і каже: «Можна помолитися і свічку поставити?» Отець Олександр усміхаючись запрошує і, поки вірянин приклоняється до ікон, пошепки запитує: «Це з вами? Ваш водій?» Я заперечливо хитаю головою і знизую плечима. Виявляється, простий проїжджий, повертається додому на Черкащину. У телефоні загуглив найближчий храм. От вам і справжнє оконське диво.

У подарунок — ​вишитий рушник від баби Марії, яка пережила розстріл

Служить священиком у цьому храмі Олександр Лановий сімнадцять літ. Сам із Хмельниччини. Коли приїхав до Оконська, кілька років квартирував у Марії Плескун, яка вижила під час масового розстрілу мешканців села у 1942–му.

...Марія Іванівна принесла всі свої нагороди та медалі, тремтячими руками розклала їх на вишитому рушничку. Поправляючи хустку, усміхаючись крізь сльози, приказувала: «Піду світлішу замотаю, гарнішу». І все плакала — ​чи то від спогадів, чи то від того, що в старенькій хустці. Рухлива така, моторна, весь час на отця Олександра поглядала, як на найріднішу людину, на мене ж — ​боязко.

Поки баба Марія побігла (бо ж не ходить вона, а таки бігає) по нову хустку, батюшка розповідає, що в селі місць розстрілу — ​два. Одне — ​де стояла школа, під самісіньким лісом. Друге — ​на сільській вулиці. І там, і там стоять хрести.

Вже пізніше Любов Корольчук, жителька Оконська і колишній сільський голова, розповіла, що першого разу німці зігнали в школу всіх учителів із сім’ями, а за кілька днів стали по одному виводити, класти на землю і розстрілювати. У другому — ​німці разом із польською поліцією помстилися селянам за те, що місцеві бешкетники пограбували і вбили родину тамтешнього поляка. Видали чоботи пана, які знайшли в одній із сільських хат. Тоді вбили ще кількадесят селян.

Марії Плескун вдалося врятуватися від розправи німців.

Марії Плескун вдалося врятуватися від розправи німців.

— Наїхало їх тоді кіньми багацько. Коли німці вбили дві сестри і брата, матір, то я не пам’ятаю, маленька була, — ​каже 79–літня Марія Плескун. — ​Знаю з розповідей, що матера повели. А батько схопив брата на руки — ​і давай бігти. Старша сестра з сусідкою набрали одежи і занесли за річку, люди туди втікали. Їм кричать: «Дівчата, принесіть ше!», — ​та німці їх завернули. І як вони не просилися до батейка, їх найпершими забили. А моя сестра Ганя взяла мене на руки — ​і давай втікати стежкою. Два німці перейшло, наказали вертатися. А вона мене з рук не випускає. В нас у хати внизу льох був. Та й вона туди зі мною вскочила. Там бочки зі збіжжям стояли. Я кашляла, вона скинула із себе піджака і мене накрила. Я так і заснула. То вона ще чула, як ті дівчата просилися, а вони їх над дорогою біля фігури все їдно розстриляли. Німці в той льох заглядали, бочки поперекидали і не побачили. Так удвох із сестрою і вижили. Матера, двох сестер та малого Юрка забили. Батька забрали на війну, звидти вернувся без руки. Гляділа мене материна сестра.

— А опісля будувала по всьому району доміки, школи, працювала в лісництві, ліси садила, бетон заливали сутками на форелеве господарство, — веде далі старенька. — Їдеш у кірзових чоботках, та так ноги мерзли. До роботи була дурна, четверо дітей, навариш ще до сходу сонця і біжиш на машину.

Слухаєш, милуєшся тією бабусею, і її хочеться обняти. Наче відчувши мої думки, баба Марія швиденько підводиться з лавки і каже: «Я вам рушника гарного принесу. Сама ткала і вишивала». І гріх відмовлятися від її щирості та гостинності. Зберігаю той рушник, як добру згадку про бабусю Марію, яка так нагадує мою рідну.

Гільзи та уламки «Града»: шкільний музей живе не лише глечиками

Оконська школа чимала. При вході — ​гранітна дошка Ігорю Климюку. Історія сьогодення, яка пишеться кров’ю дітей. 187 учнів, 28 учителів, цього року в нову школу набрали 24 школярі. Клас настільки по–сучасному красиво оформлений, що хочеться сісти за парту і самій.

— У батьків з’явилося розуміння: аби досягти чогось у житті, не обов’язково мати вищу освіту, — ​каже директор школи, вчитель історії і фізкультури Олег Ковердюк. — ​Багато дітей обирає такі професії, які будуть затребуваними. З таким масовим виїздом наших людей Україна сама зіткнеться з проблемою нестачі робочих рук. Якщо не виходить із тебе юрист, то, можливо, вийде геніальний механік.

Ці діти — ​жваві й енергійні, вільно спілкуються і легко говорять про те, що люблять, не соромлячись своїх мрій.

Ці діти — ​жваві й енергійні, вільно спілкуються і легко говорять про те, що люблять.

Багато дітей обирає такі професії, які будуть затребуваними.

— Наш Оконськ мені подобається всім! Тим, що село не відстале, все тут оновлюється, ремонтується. Зараз багато стимулів, щоб працювати в школі, тому я хочу бути вчителем, — ​розповідає одинадцятикласниця Ангеліна Плескун.

Я хотів би, щоб люди приходили до храму тоді, коли відчують потребу. Не лише у неділю чи свята.

— Тут цілющі джерела, дуже красива школа, щоправда, навчаюсь останній рік, то якось сумно. Буду лікарем, — ​сміливо говорить Діма Головчак.

А їхня однокласниця Іринка Корольчук любить своє село за його природу: з одного боку ліс, з другого — ​ставки, кожному щось до душі.

І музей у школі — ​особливий. Сюди потай із хатніх горищ діти зносили старі праски та постоли, а тепер там, у лівому кутку, — ​особливі експонати. Гільзи. Уламки снаряду «Град»… Це вже отець Олександр Лановий, який також тут учителює, привіз із війни.

Гільзи. Уламки снаряду «Град»… Це вже отець Олександр Лановий привіз із війни.

Гільзи. Уламки снаряду «Град»… Це вже отець Олександр Лановий привіз із війни.

— У школі викладаю природознавство та основи християнської етики. Їжджу ще на Схід, але вже не тільки до військовослужбовців, зараз там стоїть наша поліція, то більше до них. Хочу відвідати дитячий будинок у містечку Гірському біля Попасної, вже й речей назбиралося, — ​ніби відповідаючи на моє запитання в очах, каже батюшка.

Любити по–справжньому дім, у якому живеш

Місцеве форелеве господарство огороджене двометровим парканом, і місцеві жителі, кажуть, належить екс–нардепу–регіоналу Григорію Смітюху. Мене воно не захоплює. Не знаю, з чим це пов’язувати: чи з тим, що риби не люблю, чи з тим, що його розбудували на унікальних джерелах. Багатим дозволено все. Тільки кому з того користь? Хіба у тому, що окончуки можуть купувати форель у крамниці при дорозі по ціні 140 грн за кілограм, а це на десять гривень дешевше, ніж у Луцьку.

Роман Лановий облаштував джерело в іншому кутку села,  де вода струменить для усіх охочих, без усяких дозволів.

Роман Лановий облаштував джерело в іншому кутку села, де вода струменить для усіх охочих, без усяких дозволів.

Інша річ — ​джерело, яке облагородив Роман Лановий, житель цього села і рідний брат місцевого священика. Там вода струменить жваво, і без усіляких дозволів, там гостинно.

— Ще старий батюшка казав: «Хто в пана води нап’ється, той тут одружиться», — ​усміхаючись, каже чоловік. — ​Його ще називали «панським місцем». Отак і сталося. Коли вже одружився, то вирішив тут все привести до ладу.

Роман пройшов війну і полон у сепаратистів. Отець Олександр, рятуючи брата з рук окупантів, «підсів» на волонтерство і сьогодні допомагає хлопцям на фронті зберегти душу. Обидва хмельничанини люблять Оконськ по–справжньому, як рідний дім. Такої любові і до Бога, і до людей варто повчитися. Як і в інших жителів, наприклад у баби Марії, яка жіночими тендітними руками заливала бетон на форелеве господарство. Невже ж для тих, хто і далі через джерельну оконську воду «проганяє мільйони», які навряд чи осядуть у державній казні?