Чи можна вірити тим, хто обіцяє «золоті гори»? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.42 € 29.76
Чи можна вірити тим, хто обіцяє «золоті гори»?

«Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і перед виборами» (Отто фон Бісмарк).

Фото radiosvoboda.org.

Чи можна вірити тим, хто обіцяє «золоті гори»?

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом  заступник головного редактора «Газети Волинь» Галина СВІТЛІКОВСЬКА

…безсоромним зомбуванням людей

Про боротьбу з бідністю сьогодні, напередодні виборів, говорять усі претенденти на пост глави держави, а згодом — ​і на крісла в українському парламенті. Обіцяють нереальні в наших умовах суми зарплат і пенсій, аби сподобатися довірливим виборцям. І так безсоромно вішають людям «лапшу на вуха», що забувають про здоровий глузд.

Так, в Україні, за методикою ООН, малозабезпеченими є більше 60% жителів, причому, кожен п’ятий працюючий — ​бідний. Середня зарплата в Україні торік ледве досягла 264 євро (для порівняння: у Молдові — ​324, у Польщі — ​1102, у Німеччині — ​3700 євро). При цьому якщо в країнах Європейського Союзу відношення прибутків 10% найзаможніших громадян до прибутків такої самої частки найбідніших становить 5:1–8:1, то в Україні 40:1. Причина — ​феодально-олігархічна модель української економіки й тотальна та безкарна корупція. Та хто б не прийшов до влади — ​найближчим часом золотий дощ на голови українців не проллється. Така об’єктивна реальність.

Не відстають у красномовстві й урядовці. Згадаймо, скільки балачок велося про підвищення пенсійних виплат після цьогорічної індексації.

Люди очікують не просто грошових подачок, а системних, продуманих змін в економіці, соціальному забезпеченні, інших сферах. 

— Так багато розказували в телевізорі, а додали всього сто гривень. Але і за те треба дякувати, що платять вчасно, без перебоїв. Гроші ж із неба не падають, а в державі — війна, — ​не нарікає моя старенька мама, яка зірвала спину на колгоспних буряках і з того часу так і не може випростатися, розігнутися.

За минулий рік середню пенсію за віком підвищили до 2,6 тисячі гривень, або на 3,5%. Але найстаршим, хто колись трудився за копійки, — ​і того не перепало. Зате довічне утримання суддів зросло на 16% (до 28,7 тис. гривень). І знову лунають запевнення, що несправедливий підхід у пенсійному забезпеченні тих, хто мав низьку зарплату і великий трудовий стаж, згодом буде ліквідовано. Тільки ж чи всі старенькі дочекаються того щастя?

Люди очікують не просто грошових подачок, а системних, продуманих змін в економіці, соціальному забезпеченні, інших сферах. Хочуть миру, правди, порядку, сталого добробуту. Тільки чарівної палички, щоб досягнути цього одним помахом, не існує. Попереду — ​труд, піт, боротьба і нові серйозні загрози. І якби хтось із кандидатів чесно говорив про це, я б не сумнівалася, за кого голосувати.

«…а «дитячі гроші» йдуть на горілку й закуску»

Порожнім словам, нехай і красивим, більшість виборців уже не вірить, зважуємо, хто що зробив і чим відзначився. Тож, напевне, не випадково саме зараз в уряді згадали про багатодітні сім’ї, яких у країні понад 334 тисячі. Відтепер їм виплачуватимуть на третього малюка і наступних, віком до 6 років, допомогу в розмірі понад 1600 гривень. Не секрет, демографічна ситуація в Україні складна, смертність перевищує рівень народжуваності, населення старіє. Та й взагалі турбота про дітей і стариків — ​це свята справа.

Люди, яким «світить» матеріальна підтримка, звісно, раді. Адже теперішні ціни на дитячий одяг, взуття майже такі ж, як на речі для дорослих, та й прогодувати чималу сімейку, особливо у місті, зовсім нелегко. Але і скептиків не бракує.

— А хіба після семи літ дітям нічого не треба? Ото кинуть на якийсь час допомогу, як собаці кістку, а далі давайте собі раду, як зможете.

— Є такі, що скільки їм не дай — ​мало. Пияки будуть дітей «клепати» і за їхній рахунок жити, — ​коментували нововведення жінки, сидячи у черзі в поліклініці.

Передбачення ці не «зі стелі», а з життя. Пригадую, як знайомий сільський голова бідкався:

— Три родини є, з якими не знаю що робити. З одного боку, малеча бідує, бо батьки ніде не працюють, не хазяйнують, «дитячі гроші» йдуть на горілку й закуску, а з іншого — ​дітвора, нехай і голодна, й недоглянута, а хоче бути при купі й удома…

Контролювати використання допомоги на дітей, здавалося б, нескладно. Від людей не сховаєшся. Та нікому не хочеться зайвих конфліктів, клопотів, прокльонів, ні відповідним службам, ні керівникам громад, ні добросердим сусідам. І це стосується кожного з нас. Більшість воліє не втручатися, впритул не помічати того, що змушує вийти із зони комфорту.

Кажуть, у Канаді за дитину до 6 років щомісяця платять 350 євро (у валюті країни), а з 6 і до 17 літ — ​на 50 євро менше, і витрат не за призначенням там не допускають. Так само і в європейських країнах. Сусіди, знайомі вмить відреагують, якщо тільки запідозрять порушення інтересів дітей.

Виходить, біда не тільки в тім, що Україна бідна, бракує грошей. Найгірше, що в нас нема розумного підходу до вирішення проблем сім’ї. Наприклад, зареєстрували в парламенті законопроект, щоб чоловікам надавали 10-денну оплачувану відпустку після народження дитини. Гарно звучить, по-європейськи. Тільки ж таким правом в Україні зможуть скористатися хіба що бюджетники. А як бути тим, хто працює у комерційних структурах, хазяйнує у селах чи їздить на заробітки? Для переважної більшості українських родин подібні ініціативи виглядають лише видимістю соціального захисту.

…і Великий піст не стримує від ненависті

Стільки бруду, негативу виливається у ці дні на наші голови, що хочеться послати усіх «достойників»-кандидатів під три чорти і десь сховатися від потоку озлобленості й брехні. Усі розуміють, що не заради всезагального добра рвуться до влади десятки претендентів на булаву. І нема серед них безгрішних. Але навіть у найбільших циніків є серед виборців свої симпатики — ​самодіяльні агітатори, готові ледь не з кулаками йти на опонентів. От і точаться гарячі політичні баталії у транспорті, на ринках і навіть у родинах.

А тут іще час від часу з’являються повідомлення, як люди сваряться, б’ються ще й через церковні справи. Сумно, адже у Великий піст усі мали б проявляти стриманість, розсудливість. Замість осуду, ненависті — ​любов, терпеливість. Інакше погрузнемо у пітьмі й біді, бо розбрат ніколи до добра не приводить.

Ідеш вулицею — ​так мало усмішок довкола, так небагато просвітлених облич. І навіть ясне весняне сонечко не може розвіяти похмуру атмосферу. Тож даруймо один одному позитивні емоції, щоб світ ставав добрішим і кращим!