Український патріарх політв’язнів просидів у тюрмі 34 роки із 60 прожитих
27 березня 1911-го народився Михайло Сорока (на фото), правозахисник, діяч ОУН, учасник Кенгірського повстання в’язнів
«Якби світське суспільство наділяло своїх лицарів духу титулом святих, як це робить церква, то серед жертв червоного людоловства першим, гідним цього звання, я б назвав Михайла Сороку. Борець з когорти безсмертних і… свята людина», — писав у спогадах багатолітній політв’язень, український мовознавець Святослав Караванський.
Намотувати роки за колючкою він почав ще за Польщі. Сидів по різних тюрмах, у тому числі й у Березі–Картузькій. Після виходу на волю Михайло одружується з Катериною Зарицькою, з якою познайомився ще в гімназії, але їхні почуття розквітли вже у в’язниці. Доля подарувала їм лише чотири місяці подружнього життя. Більше вони не зустрілися.
Уперше Михайла арештували у 1940–му. Навесні 1949–го він звільнився, а через три місяці його відправили на поселення у Красноярський край. У 1952–му засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років каторги. Це зламало б багатьох. Але Михайлові друзі та знайомі завжди відзначали незвичну силу духу цього чоловіка.
Художник, шістдесятник Опанас Заливаха, який теж сьорбнув чимало лиха у мордовських таборах, описував такий випадок. «Зайшов у камеру зек: старий, худий, запах хлороформа. Сказав, що повертають з лікарні після операції. З верхніх нар зіскочила зграя шуріків–блатняків, почала шманати торбу хворого. Витрусили батон і знайшли в скляній баночці кусок масла. Забрали. Михайло Сорока підійшов, вирвав із рук у них батон і банку та віддав господареві. Тут же і сам «пахан» наблизився до Михайла Сороки. Не опускаючи очей, так і стояли, закам’янівши. Врешті блатняк плюнув зі злості, закричав і поволі подався на своє місце. Треба було бачити очі пана Михайла, коли він розповідав про цей духовний поєдинок: як вони світилися, яка духовна сила пломеніла з них. Дух переміг!» — захоплювався Заливаха.
Це зламало б багатьох. Але Михайлові друзі та знайомі завжди відзначали незвичну силу духу цього чоловіка.
Подібного було немало. Недарма Сороку мали за незаперечного авторитета. І якщо між в’язнями різних національностей траплялися непорозуміння, то зверталися до галичанина, аби він їх розсудив.
А помер на 34–му році ув’язнення. Тіло привезли у лікарню, що розташовувалася поруч із табором, де сиділа Катерина Зарицька–Сорока. Попри благання, їй так і не дозволили попрощатися з чоловіком.
Андрій БОРКОВСЬКИЙ
