«Та мені пофіг!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.88 € 26.49
«Та мені пофіг!»

Фото childdevelop.com.ua.

«Та мені пофіг!»

«Та мені пофіг, що і кому треба допомагати. Чому завжди я все маю робити? Мені пофіг і навіть не дорікай, бо не буду допомагати усім підряд. Даремна трата часу. У кожного свої проблеми!»…

Ще кілька років тому такі промови від одного з моїх синів страшенно мене сердили і змушували шукати свої проколи у вихованні. У сина саме був розпал підліткового віку і більшість із завдань він супроводжував «виступами про пофіг». Я сварила, дорікала, ображалася, сипала аргументами і зважувала вкладені нерви та отримані дивіденди. Потім змінила тактику: дала завдання і спокійненько йшла геть, не вступаючи у болючі дискусії. Як не дивно, роботу малий робив, бурчав, але робив. Виглядало на те, що він просто мусить висловитися, бо від природи запальний і зопалу будь–яке прохання видається як обмеження його свободи. Минув час, кількість «пофіг» знизилася у рази, а найголовніше — я спостерігаю, що навіть коли він це промовляє, то насправді йому зовсім не байдуже, опирається про всяк випадок, бо мовчати ще не вміє — така вже вдача…

Повертаюся до теми спілкування з підлітками, бо спостерігала недавно у друзів, як батько сварив дочку за те, що вона зумисне його провокує. Насправді вона, знаючи, що те, що вона робить, напевно йому не сподобається, час від часу позирала на нього з–під лоба, аж поки ті погляди його таки вивели з рівноваги. Нервували обидва. А могло і минутися, якби…

У підлітків думка «мене ніхто не розуміє» межує з упередженням: друзі, ровесники — от головне коло спілкування, а від домашніх нічого доброго не чекай.

Якби тато пам’ятав, що в 11 років для батьків запах смаленого стає одним із найпопулярніших у сімейній атмосфері, то міг би ставитися до стосунків м’якше. (Можливо, він би називав то не провокацією, а нерозумним і сміливим намаганням спробувати цей світ з його хитросплетіннями на вже немолочний зуб.) У підлітків думка «мене ніхто не розуміє» межує з упередженням: друзі, ровесники — от головне коло спілкування, а від домашніх нічого доброго не чекай. Здається, вони спеціально нариваються на неприємності, щоб мати повне право проголошувати: «А хіба я не знав, що так буде!». Непогано було б розчарувати їх у цьому, правда ж?

Знаєте, що допомагає, окрім знань про особливість віку? Спогади про себе у тому ж віці і спостереження. Майже не–діти таки гідні поваги у своїх прагненнях демонструвати дорослість повсюдно і повсякчас. «Брикають» навіть на порожньому місці. Та якщо бути уважним, то час від часу в їхніх словах ви вловлюватимете свої фрази. Можна навіть почути цілі «свої тексти» щодо якоїсь позиції, яка була предметом баталій кілька днів тому. Тепер ваше чадо викладає їх своєму другу як власну позицію. У цьому нема лукавства. Психотерапевт Людмила Петрановська характеризує таке явище, як хорошу закономірність, свідчення міцних стосунків із батьками, які залишаються нехай таємною, але опорою. А без надійної опори здолати підліткові роки ой як складно. Так само, як непросто татові і мамі не дати втягнути себе у нервову орбіту планети «Син» чи «Донька», складно залишитися незворушним і мати силу запевнити: «Хай би там що, а я просто люблю тебе, бо ти — рідна мені людина!» А якщо ви почуєте щось на кшталт «та мені пофіг» — не беріть це близько до серця, бо то неправда, а поки що дитячий спосіб заявити про одну з необхідних чеснот дорослого — незалежність.

Хай вам вдається бути добрими зі своїми дітьми, особливо у період їхньої непокірності! А про те, як це вдається (чи вдавалося у молодості), пишіть на поштову (на звороті газети) чи електронну адресу: okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.