«Я відганяла думку, що подобаюся Сергієві, щоб потім не було боляче…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.20 € 27.99
«Я відганяла думку, що подобаюся Сергієві, щоб потім не було боляче…»

Перехожі ще довго дивляться їм услід, бо побачили справжнє кохання.

Фото Катерини ЗУБЧУК

«Я відганяла думку, що подобаюся Сергієві, щоб потім не було боляче…»

А виявилося – їхні почуття взаємні

Мені дуже хотілося почути від сьогоднішніх наших героїв, ​Сергія і Вікторії Романчуків із Луцька (правда, не наважувалася поставити дуже делікатне питання) про їхні плани на «візит» у родину лелеки. Тож спасибі молодим людям, які ніби інтуїтивно відчули моє бажання і на завершення нашої розмови самі про це заговорили: «Ми мріємо, звичайно, про дітей — ​щоб сім’я наша більшою стала»

«Мамі своїй завдячую — ​це її заслуга, що і в інвалідному візку даю собі раду»

Вікторія і Сергій ще молоді: їй — ​26, йому — ​30. І у шлюбі вони всього два роки. А ось шлях, пройдений ними до їхньої зустрічі, непростий.

— Я народилася ​з вадою хребта, — ​розповідає жінка. — Операцію зробили, коли мала сім років. Але, як виявилося, запізно. У перший клас мене мама водила (я ще могла трохи стояти, йти), а потім уже вчителі приходили до мене додому. Тож мамі своїй завдячую — ​це вона багато зусиль доклала, щоб я й у візку почувалася повноцінною людиною, давала собі раду.

У день весілля їх не покидав добрий настрій.
У день весілля їх не покидав добрий настрій.

 Саме тому, що не було гіперопіки з боку батьків, Вікторія, як вважає, після закінчення школи не побоялася відірватися від дому і поїхати у Євпаторію вчитися на швачку. А потім, як каже, Бог благословив, що і за кордоном навчалася.

 

 

 

 — Мені було 17 років, коли покаялася, прийняла хрещення, — ​повертається спогадами у минуле жінка. — ​Відвідувала церкву «Фіміам». І через сім’ю Больчуків, яка організувала у Боратині Луцького району реабілітаційний центр для неповносправних людей «Агапе», потрапила у Норвегію. Спортом і вокалом займалася дев’ять місяців.

Про норвезький період у своєму житті Вікторія відгукується так:

— Ніколи не думала, що зможу кататися на лижах у горах, — ​звичайно, на спеціальних, відповідно до стану мого здоров’я. І, до речі, так само не уявляла, що сяду в літак, бо дуже боялася цього. А у Норвегію довелося летіти, переборовши страх. А ще ж із своїм класом побувала і у теплих краях — ​на Канарах, про які раніше лише чула.

Шляхи Вікторії й Сергія перетнулися завдяки церкві «Фіміам». Через спільних друзів вони познайомилися. Хоч років два це було просто спілкування одновірців. По-новому (по-особливому) вони подивилися одне на одного, коли були у християнському таборі, який працює влітку у селі Заозерне Любомльського району.

«Вікторію зустрів уже тоді, як покаявся, прийняв хрещення»

Життя Сергія до того, як у його долі з’явиться майбутня дружина, було непростим. А то й драматичним. Ходив, як сам тепер каже, краєм прірви: міг не раз і в тюрму потрапити, та «Бог вберіг».

Літній день на озері Згоранському.
Літній день на озері Згоранському.

 — Я виріс у повноцінній, благополучній сім’ї, — ​розповідає чоловік. — ​Але так складалося, що з дитинства полюбляв вулицю з її пригодами. І з часом ця «вулиця» затягнула так, що почав непотрібними речами займатися. Ще школярем, за компанію, спробував дурману. А коли вже вчився у профтехучилищі, то став залежним від наркотиків. І не коноплю курив для доброго настрою перед дискотекою, а сильніші препарати вживав…

Особливим було освідчення Сергія. Він не лише сказав, що я йому подобаюся. Прозвучали і такі слова: «Давай будемо молитися за нас». І вони для мене багато важили.

У хвилини просвітлення, коли розумів, що пропадає, пробував сам, як мовиться, зіскочити з голки. Звертався по допомогу у наркодиспансер, сподіваючись покінчити зі старим, гріховним життям. Не вийшло. З цього приводу Сергій каже:

— Так було до того часу, поки не зустрів свого давнього знайомого Артура, який, як і я, свого часу був наркозалежним. І ось переді мною зовсім інша людина. Чув від інших, що він прийняв хрещення, відвідує церкву «Фіміам». Якось Артур запросив у гості. Я це запрошення зігнорував. Та ось одного разу, коли, навіть маючи гроші, не міг роздобути дозу наркотику і корчився у ломці, послав йому есемеску. Сказав, що хочу прийти у церкву «Фіміам». Артур, правда, тоді був за кордоном, у Польщі. Пообіцяв, що як тільки вернеться, ми зустрінемося. «А поки що читай Євангеліє, молися і проси у Бога порятунку», — ​порадив.

Перед Новим 2013-м роком, коли цей знайомий вже був у Луцьку, Сергій прийшов з ним у церкву. Йому пропонували пройти лікування в реабілітацій-

ному центрі. Але він усе ще думав, що сам зможе позбутися наркозалежності. Та коли знову «зірвався», то зрозумів, що у колі старої компанії (вона ж ніде не поділася) не вдасться почати нове життя.

— Мене затягло ще на півроку, — ​розповідає чоловік, — ​Стан був ще страшніший. І я, уже пізнавши любов віруючих, вернувся у церкву. Був реабілітаційний центр у Володимирі-Волинському. У 2014 році покаявся, прийняв хрещення.

Після одруження Сергій і Вікторія відвідують церкву «Спасіння», яка є, як розповідали, дочірньою від «Фіміаму».

«Ми не злякалися числа «13», на яке припало наше одруження»

Пригадуючи літо 2016 року, коли він у християнському таборі на Любомльщині уже насмілився проявити симпатію до своєї майбутньої дружини, Сергій розповідає:

— Я старався побути з Вікторією, поговорити. Вона, може, ще й не здогадувалася про те, що в моїй душі зародилося почуття до неї.

— Та ні, я відчувала якесь уже особливе ставлення до себе, — ​підправляє чоловіка дружина. — ​Але сама собі говорила: а може, це я себе «накручую», як це буває у дівчат. Одне слово, відганяла думку про те, що подобаюся Сергієві, — ​щоб потім не розчаровуватися. Переконувала себе: ось приїдемо додому — ​і все стане на свої місця.

Але і в Луцьку Сергій продовжував спілкуватися з Вікторією. Вони листувалися в соціальних мережах. А потім хлопець напросився прийти до дівчини: знаючи, що вона шиє, приніс куртку поремонтувати. Зараз обоє розуміють, що це був привід побачитися, а заодно і номер телефону попросити, щоб можна було передзвонити.

Вікторія зізнається, що до зустрічі із Сергієм у неї і залицяльників не було, бо ж постійно сиділа вдома. Але, як і кожна дівчина, мріяла про сім’ю.

— Бог знає, як повести наше життя, — ​каже вона. — ​Ще до того, як зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, планувала собі, що вийду заміж у 26 літ. А сталося це на три роки раніше. Особливим було освідчення Сергія. Він не лише сказав, що я йому подобаюся. Прозвучали і такі слова: «Давай будемо молитися за нас». І вони для мене багато важили.

Дев’ять місяців виношували молоді люди свої почуття. 13 травня 2017-го побралися. Чи не побоялися цього числа — ​чортової дюжини? Коли про це зайшла мова, Вікторія сказала:

— Та ні… Правда, мама починала говорити і про число «13», і про те, що недобре одружуватися у травні. Пересторогу, що нібито, одружившись у цьому місяці, люди будуть «маятися» все життя, я зразу відкинула. Бо ж то в російській мові останній весняний місяць — ​май, а не у нас. А щодо числа «13», то у першому посланні до коринтян якраз у тринадцятому розділі — ​гімн любові, де є такі слова: «Любов — ​довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається…» Хіба не це має переважити будь-які забобони?

«А весільних подорожей у нас було дві — ​побували і в Карпатах, і на морі»

У розмові з подружжям у якусь мить я спитала (а може, просто вголос висловила міркування), чи ж щасливі Вікторія і Сергій, що зустріли одне одного? І почула від них майже сказане хором:

— Дуже!

— Лише два роки ми разом, — каже ​Вікторія, — ​а здається, що все життя знайомі. І дорожимо цим.

Цікавлюся, якою була весільна подорож Романчуків, і виявилося, що у них їх було дві.

— Сергій хотів у Карпати, а я — ​на море, — ​каже Вікторія. — ​Тож ми спершу, у травні, подалися в гори, а вже влітку — ​на Чорне море.

— Ми були у Микуличині — ​це неподалік від Буковеля, — ​додає Сергій. — ​Насолоджувалися дивовижними краєвидами і тим, що нарешті удвох. Їхали автомобілем, я був за кермом. Могли зупинятися, роздивитися найцікавіше, сфотографуватися. І в Карпатах теж мандрували автомобілем. А ще на квадроциклі каталися, на підйомнику. Було трохи екстриму. Зате на морі, в Одеській області, — ​спокійніше відпочивали.

І щодо мрій подружжя зайшла мова.

— Ми хочемо ще помандрувати. За кордон поїхати, житло своє придбати. І мріємо, звичайно, про дітей — ​щоб сім’я наша більшою стала, щоб Бог благословив нас на батьківство.

Мені дуже хотілося почути ці слова. Правда, не наважувалася поставити це дуже делікатне питання. А молоді люди, спасибі їм, ніби інтуїтивно відчули моє бажання і самі заговорили про батьківство, на яке колись їх Бог благословить.

Сьогодні Вікторія працює реабілітологом-ерготерапевтом у вже згаданому центрі «Агапе». Сергій там же має роботу доглядача — ​допомагає неповносправним людям. Подружжя орендує квартиру: вирішили жити окремо, бо у них, вважають, своя сім’я — ​свої правила і звички. «З батьками хороші стосунки, але краще в гості одне до одного ходити».

…Того дня, коли ми зустрічалися, дощ лив безперестанку. І хоч мені хотілося сфотографувати своїх героїв на прогулянці, не наважилася запропонувати у таку погоду одягнутися й вийти надвір. Але, мабуть, волею Бога це сталося: я чекала маршрутку, щоб доїхати до центру, і в якусь мить побачила Вікторію й Сергія у відповідній до погоди екіпіровці на вулиці. Тож кадр, який так хотілося зробити, був. Дуже зворушлива картинка: чоловік тримає кохану за руку і вони йдуть тротуаром. Чи їдуть…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.