Право на милосердну смерть: за і проти - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.82 € 28.98
Право на милосердну смерть: за і проти

Попрощатися з рідними й гідно піти, коли життя стає немилим, можуть жителі багатьох країн.

Фото ua.news.

Право на милосердну смерть: за і проти

Кажуть, ніхто не знає, коли нам доведеться попрощатися із життям, одному Богу відомо, скільки людині відпущено літ. Але сьогодні такий підхід не всі вважають безспірним

Як завершили земний шлях Папа Римський, Ніксон і Міттеран?

Коли йдеться про евтаназію, часто згадують імена цих відомих людей, яким з їхньої волі медицина не завадила померти. Мовляв, впливовим людям у цивілізованих країнах простіше бути господарями своєї долі. На жаль, хворі українці часто просять у Бога смерті з безвиході, відчаю, недоступності медичної допомоги.

Термін «евтаназія» в перекладі з грецької означає «гарна смерть». У класичному розумінні це — припинення життя невиліковно хворої людини за її зверненням при допомозі лікаря. Той позбавляє мук пацієнта, який терпить сильні фізичні чи моральні страждання, і робить це на його осмислене прохання, відповідно до встановленої законом процедури. Так сьогодні вирішують проблему в багатьох країнах, зокрема в Голландії, Швеції, Фінляндії, Швейцарії, Бельгії… В Україні евтаназія вважається протиправним діянням, наше суспільство ще «дозріває», лише починає обговорювати цю дискусійну тему.

— Коли моя мама помирала від раку, кричала від болю, то просила Бога, щоб нарешті забрав її. А я нічим не могла допомогти, і медицина «вмила руки». Виписали хвору з лікарні, не забезпечивши ні таблетованим морфієм, ані відповідними ін’єкціями, тому я теж часто молилася, щоб цей жах швидше закінчився, — зізнавалася моя знайома, яку роками мучить сумління і почуття провини. — Так, я грішила, але ми опинилися у настільки жорстоких умовах, коли смерть видавалася єдиним порятунком. І якби українців спитали, чи потрібна нам евтаназія, то, напевне, багато хто проголосував би «за».

Підставою для евтаназії є смертельне захворювання або термінальний процес (коли лікарі прогнозують щонайбільше шість місяців життя); пацієнт зазнає сильних фізичних або моральних страждань.

Віруючі люди заперечать: легку смерть треба заслужити, кожен має нести свій хрест до кінця і т. д. Але і релігія у ставленні до евтаназії останнім часом стає менш категоричною. Ще у 2002 році Папа Римський Іоанн Павло II заявляв, що використання медичного обладнання для рятування життя хворого у деяких випадках може вважатися «непотрібним та неповажним ставленням до пацієнта».

Треба сказати, що і смерть самого Папи стала предметом дискусії.

Іоанна Павла II не стало ввечері 2 квітня 2005 року. Однак висували припущення, що він міг би ще пожити, якби його своєчасно перевели на штучне харчування. Незалежні лікарі прийшли до висновку, що Папа помер не від хвороби Паркінсона, а від інфекції, яку не зміг перемогти слабкий організм, адже хворий не міг ковтати їжу. Отже, зволікання з призначенням штучного харчування прирівнювали до так званої пасивної евтаназії.

А 37-й президент США Річард Ніксон після першого інсульту сам написав звернення до лікарів із проханням не вживати штучних заходів для підтримання його життєдіяльності у випадку повторення крововиливу в мозок, коли він не зможе виявити свою волю. Хоча в країні федеральним судом була заборонена евтаназія, його волю виконали.

Так само свідомо припинив приймати ліки після консультації з особистим лікарем і складення заповіту президент Франції Ф. Міттеран, що страждав на останню стадію раку. Преса назвала цей вчинок президента мужнім, а Франція легалізувала евтаназію приблизно через вісім років — у 2006-му.

І жити важко, і вмерти ніяк…

В Україні евтаназії нібито не існує, але часто лікарі залишають безнадійно хворих без медичної підтримки, вважаючи, що їм уже нічого не допоможе. Трапляються випадки, коли важких пацієнтів відключають від апарата штучної підтримки життєдіяльності організму, зрозуміло, за погодженням рідних. Нерідко продовжувати повноцінне лікування нема змоги через відсутність коштів на дороговартісні препарати. У таких випадках про добровільність рішення хворого, реалізацію його волі гріх навіть говорити. На жаль, українці позбавлені права і жити гідно, і вмерти.

У нашому суспільстві до теперішнього часу рідко хто порушував тему евтаназії. Мовляв, для нас це «високі матерії». Із проблемою трансплантації органів досі не вдалося справитися: то законодавчі неув’язки заважали, то організаційні труднощі з реєстром доно рів, то морально–психологічні застороги, адже люди досі бояться, щоб їх «не пустили на органи». Що вже казати про «смерть на замовлення»? Страх можливих зловживань, зневіра в тому, що все буде робитися законно, довго ще тяжітиме над нами.

Як вирішують подібні питання у правових державах? Першою країною, де було легалізовано евтаназію, стала Голландія (2002 рік). Підставою для неї є смертельне захворювання або термінальний процес (коли лікарі прогнозують щонайбільше шість місяців життя); пацієнт зазнає сильних фізичних або моральних страждань (людина вважає себе тягарем для близьких, звикнувши бути активною у житті, внаслідок хвороби фактично соціально вмирає). Весь регламент погоджень займає близько місяця — пацієнт повинен кілька разів протягом цього періоду письмово підтвердити, що його рішення добровільне та усвідомлене (а не скороминуще), не ухвалене, скажімо, у стані депресії. Остаточне рішення приймає консиліум незалежних лікарів. Одна з головних умов — сувора відповідність встановленій законом процедурі.

Схожі критерії, за яких можна скористатися правом на смерть, діють у Бельгії. У цій країні евтаназія не має вікових обмежень. Щоб лікарі допомогли дитині піти з життя, потрібна її згода, якщо йдеться не про немовля, та прохання батьків.

В Україні з 2006 року діє Регіональна організація в підтримку права людини на гідну смерть. Обговорювали цю тему і на засіданні круглого столу, де було вирішено винести на розгляд проект закону «Про забезпечення дотримання права людини на гідне закінчення життя». Головне тут — розібратися із сутністю евтаназії: це вбивство, самогубство, акт милосердя чи реалізація права людини на гідну смерть? Відповідь має дати суспільство.

Оксана КРАВЧЕНКО​.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.