Надстрімкі з 2000-х
«Мамо, я уже все зрозуміла. Не треба мені так довго пояснювати!» — донька сердиться десь після третього мого слова у реченні. Схоплює все на льоту, і я бачу, що це справді так. Згадую, що й старший син кривиться, коли аргументів більше ніж один. Сам у висловах переходить на абревіатури. (Нащо казати «день народження», якщо можна — д. н.? «Добре», певно, через надмірність літер перетворилося на «ок». Економлять на мові усі: у соцмережі поширюють скорочення і підлітків–англійців)
У такі моменти я відчуваю, що мої діти — планети, надто далекі від моєї орбіти, та ще думаю про найменшого, з яким моя «часова різниця поколінь» з роками проявиться найбільше. Втішає, що психологія «суне свого носа» всюди, а якщо маєш пояснення незрозумілому, неочікуваному — то й жити–порозумітися легше. Веду до того, що школярів з 2000 року народження (і доросліших) справді виділяють в категорію інакших. Називають поколінням Z. Їх інакшість обумовлена технічним прогресом. За цих обставин нераціонально тільки стогнати, як комп’ютери та телефони псують малечу, — треба пристосовуватися!
Шанована психотерапевтка Світлана Ройз, яка аналізувала цю тему, таки підкреслила «моє наболіле», коли сказала, що це покоління великої швидкості. «Вони вловлюють інформацію скоріше, ніж ми закінчимо речення, і здатні глобальніше підійти до рішення. Погана новина — їм нудно». Гаджети привчили дітей до яскравих і швидкозмінних подразників, віртуальних і візуальних (те, що сприймаємо зором) стимулів. Наприклад, мої — з 2001 і 2009 років — іронічно налаштовані щодо «колишніх» мультиків і книжок. Мовляв, нудні, бо у них дуже повільно розвиваються події. А інтернет дає змогу виконувати різні завдання оперативно й одночасно. Але руки опускати передчасно! Гаджети розвивають, нагадує Ройз, тільки певну ділянку мозку, і ми, батьки, мусимо це збалансувати: не забудьте покликати своє чадо з собою, щоб разом насолодитися ароматом жасмину, м’якістю грунту, прохолодою дощової краплі і цікавим кваканням жаб — смаком літа зі свого дитинства.
Вони вловлюють інформацію скоріше, ніж ми закінчимо речення, і здатні глобальніше підійти до рішення. Погана новина — їм нудно.
А ще покоління Z погано знайоме з іграми з батьками та у дворі, тому має слабші навики самопідтримки та співчуття, більш піддається паніці та депресії… «Мені все одно» — чую я від своєї дитини кілька днів поспіль з різних приводів, і уже почала дратуватися, як зненацька втямила — це слова захисту, слова людини, яка так хитко у час становлення почувається у цьому світі, що мусить відгородити себе від «розхитувальних» емоцій інших.
Тут же потрапляє на очі підказка–практика: Ройз пише, що ми маємо дати їм відчуття опори і стійкості. Наголошує на головному: самі підлітки на запитання, що хотіли би донести до усвідомлення дорослих, відповідали: «Хай вірять у нас і не порівнюють із собою». Що не кажіть, а робимо ми це частенько і зазвичай на свою користь. Видається, що фрази типу «Я у твої роки…» варто покласти у довгу шухляду. Думаєте інакше? Діліться за поштовою чи електронними адресами: [email protected] або ж [email protected].
