Коли велика вода, то добратися до Надрічного можна лише на човні - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.20 € 27.99
Коли велика вода, то добратися до Надрічного можна лише на човні

Фото з домашнього архіву Олени КОВАЛЬ.

Коли велика вода, то добратися до Надрічного можна лише на човні

А якщо суходолом, то треба подолати кілька десятків кілометрів

Це маленьке село, що на Камінь–Каширщині, судячи з кількості жителів, яких можна порахувати на пальцях рук, по суті, приречене на вимирання. І все ж воно живе. І житиме, маючи таких вихідців, які не забувають, де закопана їхня пуповина. Думка про друге дихання Надрічного не покидала мене після того, як недавно тут побувала

Цього року на Трійцю місцеві жителі і ті, хто колись поїхав звідси у світи, зробили біля каплички фото на пам’ять.
Цього року на Трійцю місцеві жителі і ті, хто колись поїхав звідси у світи, зробили біля каплички фото на пам’ять.

 «Ви б бачили, як тут людно на Трійцю…»

Здавалося б, чого їхати в Надрічне? Уже ж була тут, поіменно знаю тих людей, які тримаються свого села до останнього. Більше того — ​у червні 2013–го, коли журналістські стежки завели мене у цю поліську глибинку, Стохід був повноводий, заплава дуже розлилася, тож мала можливість не з розповідей, а на практиці відчути, як живеться місцевим людям. Щоб добратися до сільської ради у Боровне (тепер тут старостинський округ) і навпаки, мешканці Надрічного мусили долати водну перепону човнами або об’їжджати десятки кілометрів трасою через сусідній Маневицький район. І тоді Михайло Оліферчук, який очолював Боровненську сільську раду, а нині керує Гуто–Боровенською об’єднаною територіальною громадою, взявши весло, човном переправив нас на другий берег.

Тож коли якось зателефонувала Михайлові Івановичу і сказала, що знову збираюся в Над­річне (що, мовляв, там нового), то почула:

— Та все по–старому, як і було…

І посиділи за таким імпровізованим столом
І посиділи за таким імпровізованим столом

 Правда, за словами Михайла Оліферчука, ще менше жителів стало. Померла і Ганна Ліщук — ​одна з героїнь публікації у «Волині» 6 літ тому. І пари подружньої — ​одної–єдиної на все село — ​уже нема, бо овдовіла Марія Коваль.

Померла і Ганна Ліщук — ​одна з героїнь публікації у «Волині» 6 літ тому. І пари подружньої — ​одної–єдиної на все село — ​уже нема, бо овдовіла Марія Коваль.

І все ж, слово за словом, ми дійшли думки, що переміни сталися. І не лише такі сумні, що пішов хтось у засвіти, — ​тепер у селі, яке ніколи не мало церкви, є православна капличка, де можуть помолитися і жителі, які до останнього бережуть Надрічне, і його вихідці, дорога яких час від часу лежить сюди.

А найбільш людно у цьому маленькому селі буває на Трійцю, бо вже стало традицією, що з чиєїсь легкої руки злітаються на малу батьківщину ті, хто свого часу подався у світи. Посідають за імпровізовані столи, застелені скатертинами, скуштують страв, яких самі наготували, поділяться радощами, згадають тих, кого з ними вже ніколи не буде. А цьогоріч свято на перший день Трійці було особливе. Як кажуть люди, згадуючи цей день, стільки священників тут ніколи не бачили. А очолив соборне богослужіння настоятель Свято–Михайлівського храму села Гута–Боровенська протоієрей Олександр Кулик.

Ось такі вареники ліплять вихідці із села над Стоходом!
Ось такі вареники ліплять вихідці із села над Стоходом!

 «Гроші на капличку збирали усім миром: від Ковеля до Пітера й Уренгоя…»

Роман Коваль — ​один із наймолодших, хто покинув свого часу Надрічне, а тепер ніби знов приріс до нього. Чоловік уже давно став ковельчанином, але одною ногою (а може, й двома) стоїть тут, бо має у рідному селі бізнес.

Поряд з батьківською старенькою хатиною Роман Коваль звів для сім’ї ошатний будиночок
Поряд з батьківською старенькою хатиною Роман Коваль звів для сім’ї ошатний будиночок

 Роман Коваль — ​один із наймолодших, хто покинув свого часу Надрічне, а тепер ніби знов приріс до нього. Чоловік уже давно став ковельчанином, але одною ногою (а може, й двома) стоїть тут, бо має у рідному селі бізнес.

— Школу в Боровному я закінчував, — ​розповідає він. — ​Добре пам’ятаю, як човном добирався через Стохід чи по кладках переходив, коли менше було води. При мені у Надрічному вже й початкового навчального закладу не було, а мій брат ще ходив тут у 1–4 класи.

Олена Коваль у сільській святині: і для жінки, родом із Ковеля,  рідною стала мала батьківщина чоловіка.
Олена Коваль у сільській святині: і для жінки, родом із Ковеля, рідною стала мала батьківщина чоловіка.

 Після служби в армії Роман декілька років їздив по заробітках, як і його односельчани. А потім отаборився в Ковелі. Одружився, працював у дорожній міліції. Зараз у подружжя двоє синів: старшому Іллі — ​13, Артем — ​молодший на 5 літ.

— Де б я не був, — ​каже чоловік, — ​мене завжди сюди тягнуло, бо тут пуповина моя закопана. Вирішив свій бізнес започаткувати у Над­річному. Відкрив пилораму, якийсь час і паливні брикети робив, поки це не стало збитковим. А коли за станом здоров’я вийшов на пенсію по групі, то більше тут живу, як у Ковелі. Бо і для здоров’я краще — ​у селі, ще й такому спокійному, ​нервуєш менше. Сім’я так і залишилася в місті. Але дружина й сини теж люблять бувати тут.

Йдемо від пилорами, де зустрілися, до батьківської хати Романа Коваля — ​до рідного куточка, який так і не відпустив чоловіка. Зараз вона використовується як складське приміщення, а поряд – ошатний будиночок, до речі, зі зручностями, як зауважив мій попутник, щоб сім’ї жилося з комфортом. Діти проводять у Надрічному не лише літо — ​у будь–яку пору року приїжджають. Старший уже й допомагає батькові.

Дивується Марія Пилипівна, «як то люди молоді розходяться, як одне одного залишають». А вони з чоловіком майже 60 років у парі прожили.

— Особливо тепер його поміч потрібна, — ​ каже Роман, — ​коли з робітниками проблемно, багато хто до Польщі подався. Вже як перед Новим роком повертаються, то й до мене прийдуть. Ясно, що це не надрічненці, бо праце­здатних серед них нема.

Від Романа Коваля я дізналася і про те, як у Надрічному капличка з’явилася.

— Якось, — ​розповідає чоловік, — ​коли ми зібралися на Трійцю, мій брат Василь, який живе у Пітері, подав таку ідею. І я, і Федір Коваль, який колись виїхав в Уренгой, і Анатолій Кадира, котрий живе у Вараші на Рівненщині, а в батьківській хаті літує, й інші земляки підтримали його.

А потім громадою і побудували. Складалися грішми — ​хто скільки міг. У місцевих бабусь зайвої копійки немає, а все ж по гривень 200 з пенсії виділяли на благородну справу. Нащадки надрічненців з усіх усюд перераховували гроші. Деревину на капличку самі ініціатори будівництва заготовляли і зробили її своїми руками.

«Не допустили, щоб батьківська хата бур’яном поросла»

Коли розмовляла з Романом Ковалем, його дружиною Оленою, яка родом із Ковеля, але вже тут стала своєю, мене не покидала думка: у Над­річного ніби друге дихання відкрилося. І сталося це завдяки ось такій прив’язаності вихідців із села до своєї малої батьківщини. Це відчуття переживала і при зустрічі з подружжям Кадир — ​Анатолієм і Любов’ю, про яких уже чула від Романа. Того дня вони були на батьківському обійсті ​з онукою Еліною, її двоюрідною сестричкою Дашею. До їхньої хати я завернула, побачивши здалеку толоку — ​Анатолій Кадира зі своїм братом Миколою, що живе в Луцьку, товаришами, які приїхали і з обласного центру, і з села Оленине, що на Камінь–Каширщині, працював на ремонті хати. Як казав, задумав розширити її, щоб було місце для ванни, туалету. А ще чоловік ось так говорив про те, що повернувся у рідне село:

Коли розмовляла з Романом Ковалем, його дружиною Оленою, яка родом із Ковеля, але вже тут стала своєю, мене не покидала думка: у Над­річного ніби друге дихання відкрилося. І сталося це завдяки ось такій прив’язаності вихідців із села до своєї малої батьківщини.

— Прийшла та пора, коли потягнуло до малої батьківщини — ​захотілося пожити на природі…

У хаті Кадир все, як було при батьках
У хаті Кадир все, як було при батьках

 Дружина Анатолія Васильовича Любов Тимофіївна поралася на кухні. Пельмені ліпила на обід для чималої компанії. У хаті, де й спекотного дня було прохолодно, як у музеї: на стінах — ​вишивані рушники, на ліжках — ​подушки з вишитими прошвами. У рамці — ​фотознімки родини. Як зауважила жінка, ​це світлини із золотого весілля свекрів, яких, на жаль, уже нема на цьому світі.

Будуть на обід пельмені.
Будуть на обід пельмені.

 — Чоловік дуже хотів на батьківщину, — ​розповідає Любов Тимофіївна, — ​а я, як його половинка, мусила підкоритися. У хаті все, як при батьках, по можливості підтримуємо, косметичний ремонт робимо. Не допустили, аби хата поросла бур’яном. А щоб онуки охочіше їхали сюди, то й зручності хочемо зробити.

Внучки Кадир Еліна та Даша примудрилися навіть на траві «намалювати» класики.
Внучки Кадир Еліна та Даша примудрилися навіть на траві «намалювати» класики.

 «Думала, й дня тут не буду, як чоловіка не стане»

Звичайно, я не могла не зустрітися з тими «останніми із могікан» — ​місцевими жительками, які не покинули за будь–яких обставин свого села. І найперш зайшла у хату Марії Коваль, яку вже знала, бо шість років тому вона і її чоловік Микита були одною–єдиною подружньою парою в Надрічному. Тоді, пригадую, на прощання почула таке: «Як, не дай Бог, одного когось не стане, то другому доведеться думати, чи тут жити, чи до когось із дітей перебиратися. А воно найкраще, коли у парі, коли одне одного підтримує». І ось, як довідалась, восени мине два роки, відколи чоловіка не стало. І тепер жінка говорить:

— Казала, що не буду тут сама й одного дня. Але не так сталося. Так Бог керує мною, ​з Його волі я тут, де ми з Микитою трьох дочок і двох синів виростили. І кличуть до себе діти — ​було б де віку доживати, але не хочу нікуди звідси йти.

Найсмачніша вода,  як каже Марія Коваль,  з рідної криниці.
Найсмачніша вода, як каже Марія Коваль, з рідної криниці.

 Хоч і час минув чималий, як похоронила чоловіка, але не може жінка відійти від того, як сама каже, шоку, який довелося їй пережити, — «ніби в середині все обірвалося». І дивується Марія Пилипівна, «як то люди молоді розходяться, як одне одного залишають». А вони з чоловіком майже 60 років у парі прожили.

— Казала, що не буду тут сама й одного дня. Але не так сталося. Так Бог керує мною, ​з Його волі я тут, де ми з Микитою трьох дочок і двох синів виростили. І кличуть до себе діти — ​було б де віку доживати, але не хочу нікуди звідси йти.

Мені вже відомо, що усіх надрічненців хоронять у Боровному. Покійників переправляють через Стохід: як багато води, то човном, а як мало, то по хитких кладках тягнуть домовину. Там біля прадідівських могил похоронили і Микиту Коваля.

— Але мої дочки, — ​каже Марія Пилипівна, — ​по–іншому розпорядилися: «Мам, ми перевеземо батька машиною вкругову. Він лісником робив — ​хай проїдеться понад своїм лісом, попрощається…» Я зразу й проти була, бо що ж то люди скажуть? А на другий день, як снідання несли на могилу, то і човном пливли, і пішки брели. І тоді я дякувала дочкам, що мене не послухали й батька в останню путь відправили так, як задумали.

А вже із Марією Пилипівною ми пішли до найстарішої жительки Надрічного Єфросинії Пивоварчук. 91 рік буде їй скоро. Як і Марія Пилипівна, вона теж родом із Боровного, а сюди прийшла в невістки. По заробітках з чоловіком трохи їздила, щоб на хату нову заробити. П’ятеро синів виростила. Правда, двоє уже померли, «а то нема страшнішого, як дітей хоронити».

Найстаріша жителька  Надрічного Єфросинія Пивоварчук  із рідного місця і не думає зриватися.
Найстаріша жителька Надрічного Єфросинія Пивоварчук із рідного місця і не думає зриватися.

До речі, коли ми зайшли до хати, то моя попутниця, привітавшись, сказала: «Привела вам працівника соцзабезу — ​у дім для престарілих забирати вас буде». Бабуся зустріла ці слова зі здивуванням та острахом в очах. Марія Пилипівна зразу уточнила, що це жарт, бо то, як стало зрозуміло з подальшої розмови, найстрашніше, що могло бути у її житті. По–перше, зараз бабуся не сама (син, який живе у Запоріжжі, вийшовши на пенсію, періодично буває у матері), то чого її кудись забирати? По–друге, який ще дім для престарілих, коли вона нікуди з рідного місця і не думає зриватися?

— Нема ніде лучче, як у своїй хаті, — ​каже Єфросинія Пивоварчук. Бідкається, що всі повмирали: — Як помелом хто махнув — ​нікого нема, а було ж по сусідству 3 хати, де куми жили.

А про те, що люди, вже нащадки надрічненців, вертаються в село бодай на літо, то мої співбесідниці говорили в один голос:

— І нам веселіше — ​вже не порожнє село. Є до кого за поміччю звернутися, попросити хліба чи продуктів купити, бо ж у нас магазина нема.

А ще просять Бога, щоб дав віку, аби дожити до наступної Трійці, коли в селі буде так людно, як колись, за їхньої молодості.

Ось так 6 років тому і ми човном пливли в це мальовниче маленьке село.
Ось так 6 років тому і ми човном пливли в це мальовниче маленьке село.

  

 
 
 
 
 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.