Моє покоління жило за «залізною завісою»: мандрівка по Європі автостопом і наснитися не могла - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.79 € 27.28
Моє покоління жило за «залізною завісою»: мандрівка по Європі автостопом і наснитися не могла

Деколи, вважають мандрівники, автомобілісти зупиняються, побачивши український прапор.

Волинь-нова

Моє покоління жило за «залізною завісою»: мандрівка по Європі автостопом і наснитися не могла

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

… Спогадом, навіяним унікальним старим фотознімком

Люблю заходити у фейс­буці на сторінку «Теревені про Переспу». До рідного села, що в Рожищенському районі, вже вічна прив’язаність, тож цікаво, що пишуть мої земляки. І якось була приємно вражена світлиною, яку виставив у мережі луцький краєзнавець і колекціонер Віктор Літевчук. На ній був зображений ошатний будиночок із верандою, перед яким стояла запряжена кіньми підвода і люди, котрі, певно, нею приїхали. Власне, особливу реакцію в мене викликало те, що, судячи з підпису, на фото була колишня школа Переспи.

Ну а далі вже йшли коментарі. Любов Жук писала: «З розповідей наших дідів, ця польська школа стояла біля кладовища, де і розташовувалося в давнину село. Частина його була за залізницею». А Слава Копанько, котра свого часу очолювала Переспівську сільську раду, уточнювала: «Напевно, це школа, яку збудували на кошти громади у 1908 році». Згодом я зателефонувала пані Славі, щоб детальніше розпитати: може, є повніша інформація? Але, як розповіла землячка, якось у ході підготовки до Дня села вона шукала дані про Переспу, то, на жаль, більше нічого не роздобула.

А мені пригадалося, як колись мама не раз розповідала про свої шкільні роки. Учитися їй довелося недовго. У третьому, здається, класі заболіли в неї очі, важко стало читати. І батько, мій дід Федір, вирішив, що вже достатньо науки. Більше мама в школу не ходила. То був початок 1930–х років. На хуторі, де жила її родина, роботи вистачало. Гусей, худобу треба пасти комусь. Тож маленькій Жені знайшлося чим займатися. Хоч для неї це залишилося на все життя болісним спогадом. Мама не раз із теплотою розповідала про вчительку–полячку, яка вчила українських дітей читати, писати. І шкодувала, що на неповній початковій школі закінчилася її освіта.

Бо ж потім була війна і раннє заміжжя. Під вінець мої батьки пішли у першу воєнну зиму і так врятувалися від рабської праці на німецького бауера. Тата мама знала ще з дитинства, власне зі школи. Але ближче познайомилися, як уже виросли. Від них обох доводилося чути розповіді про те, як у сільській стодолі, що служила клубом, грали Шевченкових Назара і Галю. А коли настала пора рятуватися від вивезення на каторжні роботи у Німеччину, то побралися — не лише на сцені, а й у житті стали парою.

До речі, батькова родина жила неподалік від тої школи біля кладовища. А ось мамі доводилося далеченько добиратися. Її рідний хутір був зовсім на протилежному кутку. Я його дуже добре пам’ятаю. І навіть не можу уявити, як маленька дівчинка могла діставатися на уроки. Певно, дід Федір возив кіньми дочок (у мами була сестра Оля, старша на два роки). Не дивно, що на унікальному старому знімку в кадр потрапила підвода: на той час це був на селі єдиний транспорт. І так шкода, що вже нічого не розпитаєш, не дізнаєшся детальніше, як воно все колись було. Усвідомлення цього приходить, на жаль, з роками, коли найрідніших людей уже нема в живих.

… Оптимізмом героїні наших публікацій

Журналістські дороги привели мене цьогорічної весни у село Фаринки Камінь–Каширського району — до Руслани Фарини, яка в 1996-му стала переможницею першого конкурсу «Міс України на візку». Наша газета не раз розповідала про неї — і тоді, як дівчина отримала корону, і тоді, як народила дочку, котру назвала Настею. Мені ж випало зустрітися з уже зрілою жінкою, котра по–особливому цінує все, що було в її житті, й дуже вдячна Богові за своє материнство, яке їй непросто далося.

Так склалося, що після цього особистого знайомства і публікації в «Газеті Волинь» ми стали фейсбучними друзями. І тепер щоранку я ніби знову й знову зустрічаюся з цією жінкою, маю можливість пересвідчитися в тому, яка вона, незважаючи на складну долю, оптимістка. Цей наст­рій — у кожному ранковому вітанні й побажанні всім друзям на її сторінці: «Ніколи не шкодуйте про жоден день у своєму житті: хороші дні дарують щастя, погані — досвід, гірші є уроками, а кращі створюють спогади». Чи таке: «У цьому житті ти можеш втратити усе, але ніколи не втрачай віри…», «Якщо хочете бути щасливими, навчіться радіти навіть дрібницям». Хтось тут же запитує, звідки у неї ці глибокі думки. І Руслана щиро зізнається, що вони здебільшого належать відомим людям. А привернули увагу, і захотілося ними поділитися, бо передають її настрій, її ставлення до життя.

Я щаслива не тому, що в моєму житті все так добре. Я щаслива, бо ціную те, що маю, і те, чим мене благословив Господь. 

Власне, думки і чужі, й свої переплелися, і вже не задумуєшся про першоджерело, наприклад, такого ранкового зізнання: «Я щаслива не тому, що в моєму житті все так добре. Я щаслива, бо ціную те, що маю, і те, чим мене благословив Господь». І зараз, коли завдяки таким щирим одкровенням я дізнаюся все більше і більше про сутність цієї сильної жінки, то думаю: якби тепер зустрілася зі своєю героїнею, то розмовляти нам було б іще цікавіше…

Оскільки Настя цього року закінчила одинадцятий клас, то літо для мами й дочки було особливим, бо жили, хвилюючись, чи ж удасться вступити на подальше навчання. І коли цими днями я зателефонувала Руслані, щоб дізнатися, як справи абітурієнтські, то почула, що вони ще в очікуванні результатів. Пригадалися слова жінки, сказані весною під час нашої зустрічі: «Якщо я у візку використала свої життєві шанси на всі сто відсотків, то тим більш у Насті має бути гарне життя. Тримати її біля себе не збираюся…» На прощання побажала їй удачі: нехай стане Настя студенткою — це буде подарунком і їй, і мамі, для якої донька — найбільша мрія, її ноги і крила, як вона говорила.

… Як незвично мій онук зустрів своє повноліття

У день, коли Дані виповнилося 18, він був за кордоном, в Австрії. І в цьому не було б нічого дивного чи нового, оскільки вже тоді, коли він мав лише три роки, мама возила його у Чорногорію. А потім були і Туреччина, Болгарія, Чехія, Франція, Угорщина… Але в тому-то й річ, що ключові слова — «мама возила», стараючись і оздоровити дитину, і показати світ. Цього ж літа наш студент–другокурсник Львівського національного університету імені Івана Франка мандрував Європою в компанії друга, теж лучанина, Сергія Чашука… автостопом. Хтось запитає, чи не боялися ми відпускати сина, внука в таке «вільне плавання»? І злукавила б, якби сказала, що ні. Звичайно, боялися, а точніше переживали — тримали кулачки і в Бога просили, щоб усе в нього було добре (це ж все таки не в туристичний автобус він сів і поїхав у подорож, під час якої гід усе розкаже, покаже, а в призначений час буде ночівля в готелі).

Перетнувши автостопом кордон в Ужгороді (до цього міста доїхали потягом), хлопці ступили на землю Словаччини. І перевозили їх, до речі, словаки. А потім були Австрія, Словенія, Хорватія. За 12 днів у чотирьох країнах побували, як і запланували у своєму наперед розробленому маршруті. 18–ліття Даня зустрів на кордоні Австрії й Словенії. І першим, хто його привітав із днем народження, був... олень, який ще о 3–й годині ночі розбудив своїм ревом, підійшовши до палатки, де хлопці спали.

З Австрії шлях лежав до головної точки, яку намітили, — до Плитвицьких озер — Національного парку в Хорватії. І двоє мандрівників із Луцька дісталися до тієї краси, яку хотіли побачити. Цією красою і ми з дочкою мали можливість помилуватися на фотознімках, які Даня періодично, добравшись до місця, де був вай–фай, надсилав. Заради того, щоб споглядати дивовижного кольору водне плесо в оточенні гір і водоспадів, хлопці, бувало, годинами стояли на жарі, поки хтось їх підбирав «на борт». Усього ж

25 автомобілями їхали. І ще багатьма потягами. Поки Даня подорожував, його мама одержувала СМС–повідомлення, в яких навіть про багатогодинне стояння під сонцем в очікуванні, що хтось підбере, Даня писав із позитивними емоціями. Не було і натяку, а тим більше нарікань на труднощі в мандрівці.

Це вже вдома, за чашкою чаю, ми почули, що десь на четвертий чи п’ятий день він сам себе запитав: «І для чого все це мені треба?» Друг, у якого є досвід подібних подорожей, відчувши цей настрій, сказав: «Я знав, що буде така «ломка». Це минеться». І минулося. Свідченням цього є ось що: коли ми запитали Даню, чи не розчарувався, то, не задумуючись, він відповів: «Ні». А країна, куди наступного року хотів би потрапити, — це Нідерланди. Як я собі зробила висновок, пережиті випробування, труднощі, швидко забуваються — запам’ятовується лише позитив. Як, наприклад, на зворотному шляху їхали до Відня, знаючи вже, що не доведеться шукати місця для палатки чи ночувати у спальнику просто неба. Через мережу каучсерфінг (у перекладі з англійської — кушетка для мандрівника) хлопці знайшли безоплатне житло у Відні. Вони два дні гуляли столицею Австрії, споглядали палаци епохи Габсбургів і жили у квартирі, за вікном якої протікав Дунай.

Тепер, навіть із таким маленьким досвідом, мій внук може сказати: якщо хтось, наївний, думає, що подорожувати автостопом легко (така собі прогулянка — тебе підвезуть, запросять на нічліг, напоять чаєм), — то це далеко не так. Але він пересвідчився в головному — є добрі люди, і Дані та його другові такі траплялися. Тому то перша мандрівка не «обрубала» крила романтики, бажання ось так пізнавати світ. Як говорить внук, поїздки у туристичній групі й ось така самостійна, «дика» подорож — це зовсім різні речі. Ти потрапляєш у середовище місцевих людей, спілкуєшся з ними, пізнаєш багато нового. Зрештою, відважуєшся попрактикувати свою англійську мову, що для студента так важливо.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.