Квіти на бабусиній зеленій хустці і досі пахнуть - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.77 € 27.33
Квіти на бабусиній зеленій хустці і досі пахнуть

Це не просто головний убір — це магічний оберіг.

Фото na-skryzhalyah.blogspot.com.

Квіти на бабусиній зеленій хустці і досі пахнуть

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу спеціальний кореспондент «Газети Волинь» Людмила ВЛАСЮК

 

… дванадцятирічним хлопчиком і його дорослим вчинком

Особливо в дорозі люблю спостерігати за малечею. Ми завжди сприймаємо її по–дитячому. Ну що вони можуть? Побігати по травичці, понюхати квіти, послухати музику, помалювати, пообніматися, погладити собаку. А вони здатні на такі вчинки, на які іноді не спроможні дорослі.

Мій маршрут звичний: Луцьк–Ковель–Кримне. Влітку частіше наві­дуюсь до оселі батьків, де у цей час поспіла картопля і пахне сіном, де, поганяючи коней, господарі везуть зібраний урожай, а як тільки сутеніє, їжачки прибігають пити налите у мисочку молочко. Тут, власне, так було і двадцять років тому, коли дванадцятирічним дівчиськом я вчилася любити порослу зіллям городину, що треба рятувати. Так починався мій дитячий досвід праці на землі, який влітку ставав особливо близьким. Тоді були такі ж залиті сонцем дні, таке ж передчуття врожаю. Дорослі говорили про техніку, яка чекала своєї черги вийти в поле. Літо закінчувалося, але роботи вистачало до глибокої осені.

Відбулося щось неймовірне, яке хвилює мене всі ці роки. Немов якась невидима рука підштовхнула і я опинилась уже ліктями на підлозі, ніби хтось силою підкинув мене, бо своєї вже не мала. Я почала карабкатись і зрештою вилізла з тої злощасної дірки…

Так і зараз. Тому щотижня й поспішаю навідатись до батьків, перестрибуючи з автобуса в автобус. Завжди у Ковелі з пересадками. У салоні залишилось єдине місце в самому кінці, і я попрямувала туди. Біля мене сидів хлопчик, бавився у телефоні і час від часу поглядав у вікно. Коли водій дав знак іншим пасажирам, що будемо відправлятися, до мене підійшла жінка і невдоволено буркнула: «Це моє місце!», і вже повернувшись до малого: «Ти чому не сказав, що зайнято. От телятко, тобі ж уже дванадцять, треба вчитися за себе постояти!» Він лише зніяковіло знизав плечима, мовляв, незручно проганяти жінку. «Нічого, якийсь мужчина та й уступить», — продовжувала мама. «А я що — не мужчина!» — обурився маленький захисник і, на величезний мій подив, встав, запропонувавши сісти на його місце. Мама, певно, не очікувала від свого сина такого вчинку, тому що з докором дивилася на дитину. Я ввічливо відмовилася, пояснивши, що на наступних зупинках хтось та й зійде: не всі прямують до кінцевої. Чекати й справді довелося недовго: коли звільнилося місце, я з вдячністю поглянула на того хлопчика…

Коли ми під’їжджали до Луцька, сонце вже прямувало на захід. Місто ставало тихим і загадковим у вечірніх вогнях. У дорозі багато чого впадає в очі і багато що запам’ятовуєш. Як от дванадцятирічного Дмитрика (я почула його ім’я), який виросте і стане справжньою гордістю для своєї мами.

…тим, що «диво можливе, коли в нього віриш»

Пам’ять — це не думки, не складені розмірено один до одного слова, які перетворюються на речення. Пам’ять — це уламки, обривки, шматки нашої біографії. Це ті люди, які залишаються тільки нам помітним рубцем на серці, навіть коли їх з нами уже нема. Час приховує в собі тисячі історій та епізодів, і варто наштовхнутися на один із них, як відразу займаються іскри й освітлюють якусь певну частину минулого.

Я часто пригадую яскраво–зелену заквітчану бабину хустку, як вона йшла подвір’ям, спираючись на палицю, як довго могла стояти і милуватись айстрами на нашій клумбі. Пам’ятаю її спрацьовані руки: худенькі і сухі. Вона не вміла читати і писати, але знала силу–силенну всього. Найперші вірші я вивчила з нею, і найперші молитви — теж. І щовечора стояла, склавши руки, молилася до окрайця неба, яке виднілося з вікна моєї кімнати. Я вірила, що Бог мусить жити там, де багато простору. «Диво можливе, коли в нього віриш», — якось сказала бабуся. І ось зараз, на початку вересня, у мене особливе відчуття часу. Бо за ці роки зі мною сталося стільки всього важливого, і той епізод я згадую щоразу, як дивлюся на дітей із навантаженими новенькими шкільними портфелями. Саме у початкових класах закладалися наші характери і наша віра.

Я вдячна своїй бабусі, яка навчила мене молитися, і за те, що з того дня стільки дивовижного сталося в моєму житті. Квіти на її яскравій зеленій хустці мені й досі пахнуть.

Багато хто запам’ятовує якісь окремі місця, фіксує їх на решту життя. Так кожного разу, один і той самий сон, та сама паніка, та сама безвихідь. У такі страхи мене вганяли вуличні шкільні туалети. А точніше один із них. Він стояв неподалік від моєї рідної школи. Того вересневого дня біля нього утворилася справжнісінька черга школярів. Коли я зайшла всередину і закрила за собою двері, стало дуже темно. Дитячі кроки маленькі, з обережністю ступала, але через чорноту навколо нічого не бачила — і нога не втрималась. Я відчула, що падаю… В дірку глибиною зо два метри. Мені вдалося ще вчепитись руками за цементовану підлогу, але тіло вже висіло над цією прірвою. Пальчики почали німіти і потрошки сповзати. Кликати на допомогу я соромилась. Згодом за дверима вже не було чутно ні галасу, ні надмірної кількості людей. Не знаю, скільки минуло часу. Усе ніби застигло у цій часовій петлі й нікуди не рухалося. Я почала згадувати обличчя найрідніших людей, з ким повелася нечемно, всі втіхи і радощі. Мені здавалося, що перебрала у своїй дитячій пам’яті все, до останнього обличчя… До останньої хвилини. І мене як осінило: «Коли боятимешся, прочитай «Отченаш» сім разів. Вона допоможе», — згадала слова бабусі. Дочитувала останній раз молитву і на якусь мить мені здалося, що пальці вже зовсім з’їхали з холодного цементу. Але відбулося щось неймовірне, яке хвилює мене всі ці роки. Немов якась невидима рука підштовхнула і я опинилась уже ліктями на підлозі, ніби хтось силою підкинув мене, бо своєї вже не мала. Я почала карабкатись і зрештою вилізла з тої злощасної дірки…

У неділю церковні дзвони щоразу скликають на службу… Я слухаю їх як молитву. Про що люди говорять з Богом у храмі? Зазвичай просять. Більшість турбується не про себе, за ближнього, але тільки декотрі дякують за те, що мають. Я вдячна своїй бабусі, яка навчила мене молитися, і за те, що з того дня стільки дивовижного сталося в моєму житті. Квіти на її яскравій зеленій хустці мені й досі пахнуть.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.